Розділ шостий

— Хто це?!

— Оперативна зйомка... Неофіційне, приватне розслідування. У мене є такі можливості.

— Її... це ВОНА? Вона під судом?

— Ірено, зверніть увагу на дату... Минув майже місяць.

— Суд закінчився?!

— Суду не було.

Ірена мовчала. Терла свої пальці.

— Ірено... Вона більше нікого не вб’є. Вам цього... мало?

— Чому... мене... судили? А її — ні?!

Семироль знову пройшовся по кімнаті. Перемотав касету, витягнув її з магнітофона, акуратно повернув на місце.

— Бо вже через годину після зйомки ця жінка... — Ірені здалося, що Семироль зам’явся, — наклала на себе руки.

Вони зустрілись очима.

— Ірено... Все — поїзд пішов. Ваша реабілітація неможлива. Але і маніячки більше немає.

Вона мовчала. Розглядала свої нігті, і кожен здавався їй байдужим рожевим обличчям.

Одного ранку Анджей вибрався з ліжка — сяючий, як ялинкова іграшка:

— Мені приснився сюжет! Для тебе! Відхопиш «Вулкан» з ходу, і всього за годину роботи, сюжет-бо який!

— Себто? — запитала вона.

У халаті, накинутому на голе тіло, зі слідами від подушки на щоці, з натхненним вогнем в очах, Анджей випромінював запах сонного чоловіка — колоритний, теплий натуральний запах...

— Слухай... Уяви: товста рибина дивиться з глибини, з дна, як на тонкому льоду кохаються двоє... А лід зовсім тонкий. Він — як ніжна шкіра... І прогинається з кожним порухом. Риба дивиться зсередини — і нічого не може зрозуміти, хоча лід майже прозорий... Гойдається. Живе дзеркало... Як рухливі стінки келиха. Як м’яке скляне простирадло... Закохані доходять до екстазу — і він тріщить (бо занадто тонкий) і обоє провалюються в воду, але не перестають кохатися!..

Анджей зробив ефектну паузу.