Розділ шостий

— І не здогадувався? І ніколи не пов’язував повідомлення про нові жертви з вашими поїздками?

— Ні-і... Він хороша... люди-и-на...

У Ірени колись була студентка з такою от тягучою манерою розмовляти. На студентській конференції її доповідь замість трьох хвилин займала тридцять, публіка то сміялася, то позіхала, то розбрідалася по буфетах...

— А ваші діти, пані Крок?

— Вони... у приватній школі... хорошій... закритій...

— Поїздки бували й невдалими?

— Так... кожна друга... чи третя...

— Скільки всього було РЕЗУЛЬТАТИВНИХ поїздок?

Жінка на екрані глитнула.

Ірені згадався гофрований шланг, який до смерті налякав її в далекому дитинстві. Шланг лежав поперек садової доріжки й сіпався в такт перепадів тиску; він був товстий і чорний, неживий і живий водночас, лискучий і слизький. Маленькій Ірені здалося, що він схожий на змію, страшніший за павука, і краще померти, ніж переступити через нього, і вона з плачем кинулася геть, і кілька разів прокидалася вночі, бо отой шланг, пружний і слизький, приходив до неї уві сні...

Немолода темноока жінка з тягучою, як жуйка, мовою. Шланг. Дівчинка, що з плачем тікає по садовій доріжці...

Ірені стало гидко; вона підвела голову, шукаючи погляд Семироля, мовчки просячи перервати неприємний перегляд...

— ...Пані Крок, ви пам’ятаєте будинок біля дороги, Велике Шосе, сто сорок сім?

Минула ціла хвилина, коли Ірена здригнулася.

Номер її будинку...

Жінка здивовано мовчала.

— Це був час, коли ви зустріли третього — того, кого ви називали «черв’ячком».

Жінка забігала очима. Стиснула пальці.

— Згадуйте — будинок біля дороги... Там собака і машина в гаражі... Ви користувалися машиною. Ви принадили їжею собаку...

Жінка всміхнулася. Стягнула з голови сірий плетений берет, вивільняючи коротке, з сивиною, волосся: