Розділ шостий

— Там... це, і справді ніхто не жив... собаку я принадила... могла б отруїти, але шкода...

— Ви згадали?

— Та-ак...

— Скільки часу ви там прожили? За відсутності господині?

— Влітку тиждень... І в жовтні... Тиждень...

— Чоловік і раніше думав, що ви у відрядженні?

— Та-ак...

— Що ви палили в каміні?

Жінка мовчала. Її ліловий светр був весь у балабушках зваляної вовни; светр колись був теплий і яскравий, Ірена раптом подалася вперед, розглядаючи стилізований виноградний лист на худому плечі жінки...

Колись, може, півроку тому, а може, в іншій реальності, светр належав... Ірені. Виноградні вусики складалися в її ініціали (то була робота на замовлення, інститутські дами помітили обновку і цмакали язиками).

Бідолашний светр.

«Тітко Ірено, а хіба це були... не ви?..»

Тоді, в будинку, у неї не було часу — та й потреби — перетрушувати шафи в пошуках зниклих речей...

— Його речі палила, — неохоче мовила жінка. — Спершу взяла — хотілось... А потім... непотрібні ганчірки.

Треба подумати. Треба вкластися в ліжко, сховатися під ковдрою, і хай усі вони проваляться крізь землю...

— Яне!! Вимкніть...

Сіпається на землі чорний гумовий шланг.

Синє миготіння екрана. Темрява...

— Вибачте, Ірено. Але ви самі...

Вона проковтнула гірку слину: