Розділ п’ятий

— Про що?

— Як я сюди потрапив.

«І цей теж схожий на Анджея, — подумала Ірена сонно. — Вічний театр, програвання ситуацій...»

— Шановний Ніку, скажіть, будь ласка, як ви сюди потрапили?

Він відгукнувся без усмішки:

— Так само, як і ви. В робі смертника. Без надії вижити.

Ірена нігтем провела по краю чашки. Двома пальцями взяла за плавник найбільшу рибину. Опустила в акваріум, рибка ожила. Замерехтіла з-поміж переплетених водоростей.

— Мовчіть, Ірено... Ви не любите говорити. Сюди... на ферму... раз на декілька місяців привозять приречену людину. Іноді частіше... В основному, це покидьки, Ірено, ах, які відморозки! Я не можу... судити Яна. Йому потрібна ця кров — потрібна для життя, ось він і... Ніхто ніколи не присутній при цьому. Я тільки приблизно знаю, як це відбувається... А потім Сіт і Трош здійснюють кремацію трупа. Ян не садист, він ніколи не знущається над жертвами, ні...

Ірена взяла за плавник наступну рибку. Зважила на долоні. Впустила в акваріум:

— Сіт і...

— І Трош. Нас четверо — Я, Сіт, Трош і Ельза... Усі смертники. Сіт охоронець і управитель, я лікар, Трош інженер, Ельза порається біля тварин... Адже тут кури, кролі, дві корови — натуральне, коротше кажучи, господарство... Роботи усім вистачає.

Ірена підняла за хвіст третю рибину, але хвіст чомусь відірвався, і рибка впала в недопиту каву.

— Бачите, Ірено... Кожному з нас Ян дав шанс. Ми живемо — хоча за всіма законами, за всіма документами — давно померли... Ходимо по цій землі. Милуємося цими горами. Регочемо з дурних жартів ведучого телешоу. Клопочемося тим, що навесні вода розмиває дорогу, що восени вітер зносить антену, і її треба лагодити... А ще корови хворіють. І сараї давно час полагодити... Та хіба мало турбот? Із яких, загалом, і складається ця довга розвага — життя...

— За що? — запитала Ірена, видобуваючи з чашки безхвосту рибку. — За що — їх? За що — вас? Помилка? Як я?

— Ні, — Нік відсторонено похитав головою. — Я, приміром, убивця... Чотирнадцять убивств. І в усіх я зізнався.

Чашка в Ірениних руках перекинулася. Порцелянова ручка легко відкололася від неї, і білий скол заблищав, як оголена кістка.

— У мене був свій госпіталь, Ірено... І своя велика дільниця. Я чотири рази в житті зважився на кримінальний аборт... не буду зараз вдаватися в подробиці. І десять разів... Ну, ви знаєте, що таке евтаназія?

Ірена мовчала. Не зводила очей із його спокійного обличчя.

— Ці старі нещасні люди... бачите, дуже важко вмирали... від деяких хвороб. Вони просили мене... і я їм допомагав. Десять осіб. Протягом дванадцяти років... Зараз мені сорок п’ять. І шість із них я живу тут, у Яна, після вироку та власної смерті... Ви мовчите, Ірено. Мовчіть. У мене виробилася погана звичка — я можу розмовляти годинами... І навіть без співрозмовника.

— Це довічне ув’язнення? — запитала Ірена повільно. — Йому потрібні раби?