Розділ п’ятий

— Я знаю, про що ви думаєте, Ірено. Ви думаєте дременути звідси. Повірте старожилу... Не слід і пробувати.

— Он як?

У цих її словах почулося неприховане презирство.

— Так... Ви гадаєте — здоровий мужик, а так легко примирився з довічним ув’язненням... як і інші? Як Сіт, який — теоретично — може задушити Яна однією рукою. Як Трош, який... Гм. Трош з-поміж нас найбільш нервовий. Отож я поки що не знайомитиму вас.

— Не дуже-то і рвуся...

— Вам по зав’язку вистачає, мабуть, і одного базіки? Так?

Ірена глянула на співрозмовника. Нік усміхався.

Із-за далекого повороту випірнула машина. Ірена здригнулася; машина-всюдихід зникла з очей і з’явилася знову. Здалеку дорога в’юнилася так, що неясно було, чому комашка на колесах досі не зірвалася з серпантину і не полетіла в прірву...

— А ось і Ян, — сказав Нік, й Ірена не змогла визначити, з яким почуттям ці слова було сказано.

Семироль виліз із машини — Ірена відразу побачила, що він веселий, незважаючи на змарніле, сіре обличчя з темними колами під очима.

— Ви гуляєте? Чудово. Я радий, що ви знайшли спільну мову...

— Ну як? — поцікавився Нік замість вітання.

Семироль знизав плечима:

— Відклали слухання... Але все марно. Справу практично зроблено, процес, вважай, виграно, хоча з самого початку у мене були сумніви... Ірено, ви маєте втомлений вигляд.

— Ви теж, — відповіла вона після паузи.

— Я ж бо працював зранку до світання і зробив, можна сказати, неможливе... І взявся ще за дві справи. І притягнув за наклеп одного зухвалого газетяра... А ви? Кепсько спите?

— Ірена теж завантажена, — неголосно сказав Нік за її спиною. — Внутрішня робота... Я роз’ясняю їй гуманність її місії... сподіваюся, що мої слова матимуть на неї... відповідну дію.

Семироль чіпко глянув Ірені у вічі, і їй стало не по собі від цього погляду. Вона опустила очі.

— Ірена цікавилася, — все так само стиха продовжував Нік, — чи не вб’єш ти її ОПІСЛЯ.

Ірена різко обернулася. Нік щиро всміхнувся: