Розділ п’ятий

Нік замовк. Перевів подих:

— Якщо він обіцяв відпустити вас, Ірено, — то відпустить. Зробить так, аби ви могли спокійно і вільно жити далі. Все, як обіцяв... Він не бреше.

— А ВИ не брешете?

У двері постукали. Увійшов громило Сіт. Ні слова не кажучи, поставив на журнальний столик тацю з усім кавовим приладдям. І так само мовчки вийшов.

Ірена вдихнула запах кави. Беззвучно застогнала від насолоди, вдихнула ще, сьорбнула.

— І я не брешу, — чомусь сумно відгукнувся Нік. — Я не брехав навіть... приреченим пацієнтам. Ось як...

Ірена мовчки осушила горнятко до дна. Обережно поставила на місце. На грифельно-чорному тлі кавника химерно відбивались яскраві миготливі тіні магнітних рибок.

Діткливе запитання не зникло. Але стало дрібнішим і блідішим. Ірена знала, що, можливо, скоро позбудеться його зовсім...

Вона облизала з губ крупинки кавової гущі:

— Спасибі... За каву, я маю на увазі. Ну і... взагалі.

— На здоров’я, — Нік діловито витер руки серветкою. — Значить, так: теоретичні питання ми в основному з’ясували. Тепер переходимо до практичних... Сьогодні я заступаю на пост як ваш спостережний лікар. Ходімо...

До бібліотеки примикав маленький коридор із рядом м’яких стільців біля стіни. Нік знову забряжчав своїми ключами; Ірена принюхалася. Запах лікарні не став сильнішим, але й не зник.

— ...А ось і моє царство — кошмар дітлахів і цнотливих!

Ірена зупинилася на порозі. «Царство» було велике, стерильно-чисте і укомплектоване всім необхідним.

На будь-які випадки життя.

— Це опік?

— Ні, це родима пляма...

Вона не могла стримати нервового дрожу — як завжди, коли доводилося впускати в своє тіло безсторонні докторські інструменти.

— Не напружуйтесь. Адже вам не боляче?

— Боляче...