Розділ п’ятий

Нік уже зняв свій стерильний халат. У цинковій раковині купою лежали інструменти та рукавички, поряд тихенько поблимував лампочками автоклав.

— Що ви про мене думаєте, Ірено?

Вона звично промовчала.

— Здогадуюсь... Я цинік. Лікар-кат на службі вампіра. Так?

Він раптом усміхнувся. Ірена здивувалася — секунду тому їй здалося, що Нік напружений і злий.

— Ірено... Хочете ще кави?

— Ви запитуєте себе: невже це опудало, яке хвалиться своєю най-ви-що-ю кваліфікацією, не змогло знайти достойнішої роботи, окрім як на цій комфортабельній фабриці-бойні?

Нік не жартував. Хоча й усміхався.

Магнітні рибки рядочком лежали на столі. Поза своїм акваріумом вони здавалися просто незграбними іграшками.

— Ви будете живі та вільні... Живі та вільні, — повторив Нік, і в його словах їй вчулася раптом дивна безнадійність.

Вона нервово цокнула зубами об край порцелянової чашечки.

— І ви, з вашою най-ви-що-ю кваліфікацією, не змогли знайти іншої роботи, крім як на цій комфортабельній фабриці-бойні? — повторила вона іронічно слово в слово.

Він здригнувся — можливо, од відрази, що чулася в її словах.

— Ірено... Бачите... Запитайте себе, як я тут опинився?

Сонно примружившись, Ірена допивала другу чашку кави. На неї зійшов уже спокій. Вона житиме — і по тому...

— А чому я маю питати себе? Спершу краще вас...

Нік сумно всміхнувся.

— Бо я вам не відповім...

Він витягнув із кишені низку ключів. Поводив над магнітними рибками, котрі обсихали; пластмасові тільця засмикалися.

— Гальваніка, — констатував Нік похмуро. — Оживлення трупа... Ірено. Я б мовчав... Але рано чи пізно ви все’дно дізнаєтесь. А для мене краще — раніше, адже пацієнт має довіряти лікарю... Принаймні не відчувати до нього відрази... Запитуйте.