Розділ п’ятий

— Це бібліотека...

Ірена і без нього знала, як називається приміщення для зберігання книг. У круглому акваріумі вигравали хвостами рибки. Ірена була вражена: які ж вони яскраві та великі...

А ще її вразило, що в бібліотеці пахне чомусь медпунктом. Лікарнею. Ледь відчутний запах.

— Принюхуєтеся? Тут поряд моє господарство, а коли ти — єдиний лікар на багато кілометрів довкола, та ще й в горах... Слід продумувати всі можливі варіанти. Я тут одного разу апендицит оперував, не кажучи вже про...

— Пане Ніку...

— Просто Нік — домовилися? А я називатиму вас Іреною... Можна?

— Е-е-е... Ніку.

— Кажіть.

Вона замовкла. Рибки в акваріумі невтомно рухались, іноді торкаючись одна одної боками (цілковита гармонія, похмуро подумала Ірена. Ніхто ні за ким не женеться, не відштовхує від годівниці...)

Її співрозмовник терпляче чекав. Ірена не знала, як і про що можна говорити із цим дивним чоловіком, що так раптово виник.

— Ніку, ви... тут працюєте. Лікарем. У пана Семироля. Так?

Він дивно всміхнувся. Дивно, але якось мило. Кивнув.

У нього було кругле вилицювате обличчя з широко поставленими очима. І, на відміну від пана Семироля, шкіра не здавалася доглянутою і гладенькою. Обшмольгана вітром, поорана трохи зморшками смаглява шкіра.

— У пана Семироля ціле господарство, — сказала вона задумливо.

— Так... Його господарство куди більше, ніж ви собі уявляєте. І набагато різноманітніше.

Ірена помовчала. Запитала дурнувато, мимоволі притискаючи руку до сонної артерії:

— А ви... часом не вампір?

Її співрозмовник пирснув, як від недоречного жарту:

— На щастя, ні. І я — не вчений, який вивчає отих... гемоглобінозалежних. Чорта лисого Ян дозволить комусь себе вивчати...

— Він ваш... підручний?