Розділ п’ятий

Вона розкрила книгу і почала неквапливо, методично перечитувати.

...Спершу їй здалося, що вона просто не пам’ятає власного тексту. Занадто давно все це було... Свідком її перших публікацій був іще Анджей, а в день виходу дебютної збірки вони на якийсь час забули про чвари й вирушили разом у ресторанчик, і Анджей...

Ні. Не те...

Ірена читала; текст, безумовно, належав їй. Цей текст іноді являвся їй у найбільш непідходящий момент — за кермом, наприклад, або на лекціях (пам’ятається, їй жодного разу не вдалося перенести його на папір без втрат. Весь час щось заважало...)

Ірена читала, і волосся ставало дибки у неї на голові...

Її перші оповідання... Її РЕАЛЬНІ перші спроби і поруч не лежали з цим текстом — живим, пружним, багатошаровим, майстернішим, ніж усі її спроби — і учнівські, й більш пізні...

Ось маленька новелка про зустріч двох закоханих. Ірена пам’ятала, як важко вона їй давалась, як мляво йшов діалог, він і на папері залишився таким же маловиразним — нескінченна балаканина двох картонних персонажів, волею автора всадовлених на паркову лаву...

Ірена пам’ятала ці балачки. І тепер, здригаючись, раз по раз перечитувала все те саме оповідання, в якому діалогу не було майже зовсім. А була лише ця лава. Старий стовбур із прибитою до нього спинкою. Лежаче дерево із трафаретами торішнього листя, схожими на відбитки пальців, із хитромудрим мереживом прожилок, із яскравим фантиком у дуплі. Замість очікуваних слів про любов прийшло відчуття, яскраве, як цей фантик. Юні Іренині персонажі мовчали — і вона майже з жахом упізнала в них своїх однокурсників — закохану пару, що колись надихнула її на це оповідання, але потім загубилася за непотрібністю, за банальністю фраз...

А тепер вона згадала їх. І побачила — мовчки сидять на лаві-стовбурі, дивляться врізнобіч.

На очі набігли сльози. Вона умить жорстко витерла їх долонею, закусила губу:

— Це маячня... Це ж МОДЕЛЬ!

(Імовірно, Анджей був високої думки про її літературне обдаровання.)

А можливо, це всього лише побічний ефект?.. Що вона знає про закони моделювання?.. Оті, що витягли з глибин небуття адвоката-упиря Яна Семироля?!

Ось що, значить, мав на увазі Ян, кажучи про аргумент. Так, ця непоказна книжка — справді аргумент, навіть її, Ірену, переконає в чому завгодно...

Бузкові зірочки, воскреслі за ніч, наповнювали кімнату вересковим запахом.

Її здивувало, що крісло, в якому зазвичай нудився громило Сіт, сьогодні вранці виявилося порожнім. Столик у вітальні, на якому завше чекав Ірену сніданок, теж був порожній; виявивши це, Ірена відчула, що зголодніла.

Будинок здавався покинутим. Ірена потихеньку спустилася до вхідних дверей. Поторгала за ручку — замкнено (а ключі, мабуть, у Ніка). Але ж мають бути й інші двері...

— Доброго ранку, Ірено.

Їй вдалося не виказати замішання. Семироль стояв на сходах, трохи вище.

— Сніданок у мене в кабінеті... Прошу.