Розділ п’ятий

— Він здоровий? — запитала Ірена після паузи.

— Здоровіший од нас усіх, — скептично скривився Нік. — І послуги лікаря йому ще довго не знадобляться...

— Сіт! — почулося зі сходів. — Іди сюди, ти мені потрібен...

Нік чомусь наїжачився, як змерзлий горобець.

Ірена дивилася на модерністську картинку в рамі. На жінку з синяво-блідим обличчям. На місяць за спиною у жінки.

— Мазанина, — втомлено сказав Нік. — Знаєте що, Ірено?.. Ідіть до себе. Потіштеся подарунками.

Поверх купки фірмових пакетів лежав, звісивши квіткові голівки, маленький недбалий букет. Він лежав, трохи зів’ялий, ледь прим’ятий, і всім своїм виглядом наче говорив: «не подобається — не бери. Можеш викинути мене в сміття — прикро, але я переживу...»

Ірена здригнулась.

Коло її будинку, в закутку перед парканом, саме там, звідки найчастіше доводилося ганяти сусідських курей... Там самі по собі росли бузкові кущики-самосійки. Рік за роком. Ніхто за ними не доглядав, у всьому цьому світі вони могли розраховувати тільки на себе — і кожної весни засновували маленьке квіткове царство, що існувало стійко, уперто, аж до самого снігу...

Не вірячи очам, вона простягла руку і підняла млявий букетик фіолетових зірочок.

Це ж треба — точнісінько такі самі. Правда, такого добра скрізь вистачає... У місті ще осінь, іще не випав сніг, і в кожному палісаднику повнісінько бузкових безпритульців...

Вона уявила собі адвоката, який ламає букет на рясно угноєній собаками клумбі. Ось він кривиться, підсмикує штани, з побоюванням озирається — чи не стежить хтось...

А потім заплющила очі й ясно побачила, як до опечатаних воріт її будинку під’їжджає машина. Пещений пан Семироль озирається, гукає всюдисущого маленького Валька... Хлопчина, скинувши куртку, звично плигає через паркан. І за кілька хвилин з’являється з оберемком бузкових зірочок навпіл із рудою травою, стеблами й опалим листям...

Вона піднесла букет до обличчя.

Зараз на її подвір’ї пахне так само. Землею й осінню...

Зате ТАМ, у реальності, пахне весною. І не минуло ще й тижня, як Ірена їла смаженину в компанії пана Петера і його слізливої співробітниці...

«У мене роздвоєння особистості», — сказала вона вголос. І тут же затиснула собі рота долонею.

Вона прокинулася на світанні. Ввімкнула лампу — денного світла було ще мало — окинула байдужим поглядом гору пакетів, звалених недбало на стільці й під стільцем, витягла з-під подушки свою першу книжку.

Сьогодні їй снилося, що вона сидить за комп’ютером. І неспішно набирає, поклацуючи клавішами, власну дивну історію.

І вона не підхопилась, як зазвичай, у холодному поту. Вона прокинулася спокійна, байдужкувата, почасти навіть умиротворена. Бузкові квіточки в банці пахли осінню — вчора вона не наважилася викинути їх на сміття, запхнула все-таки у воду...