Розділ четвертий

— Жити? Хочу.

— Це вже добре... Тоді од вас потрібно маленької послуги. Погодитеся?

Вона помовчала. Яке це було щастя — покласти руку на теплий черепашачий панцир...

— Скажіть, що саме.

— Торгуємося?

— Ні. Скажіть, яка послуга.

— Народити мені дитину. Мою дитину. Бажано — сина, але тут уже як вийде...

Вона мовчала.

І тільки зараз усвідомила, що сидить у кріслі. І кімната, де вона перебуває, справді кабінет. Письмовий стіл, по краях якого купчаться стоси паперів. Хисткими вежами. Незручно вивернувши шию, дивиться через плече суглобиста настільна лампа, а вздовж стін рівними рядами видніються корінці суворих архівних тек...

«Не зараз, — казав колись Анджей. — Через рік. Або два. Час є. Ти ще молода. Не зараз, Ірено...»

— ...Ірено. Повільно міркувати — не вада, головне — розуміти добре... Я вас не кваплю. Подумайте. Коли засвітиться зелена лампочка — скажете...

— Яка лампочка? — запитала вона після паузи.

— Як у світлофорі. Як у контролері-автоматі — зелена лампочка готовності... Найприкріше, що при вашій сповільненості ви — далеко не дурепа. З вами б добре було листуватися... принаймні легше, ніж вести бесіду.

Усю вільну від стелажів стіну займала мапа. Чудова, детальна, яскрава мапа, і подекуди мальовничо стирчали шпильки...

— Але я? Чому?..

— Згодом поясню.

— А...

— Після пологів ви залишите дитину батькові — себто мені. Отримаєте нові документи, купу грошей, авіаквиток у будь-який кінець світу... Свободу і незалежність. І почнете, як то кажуть, життя заново. У чудовому будиночку біля моря. Або зробите пластичну операцію і викупите свій власний будинок. Як схочете. Єдина умова — дитини не намагатиметесь відшукати під загрозою викриття. Я зрозуміло висловлююсь?

Кімната потопала в напівтемряві. Тільки світляне коло від суглобистої лампи плямою лежало на столі.

«Мені треба подумати, — сказала вона пошепки. — Обов’язково треба подумати...»