Розділ четвертий

Даремно сподівалася.

— З отими жінками завжди купа метушні, — вибачливо зітхнув управитель.

Вона відвернулась. Обидва були їй нестерпно огидні — й упир, і його служка-пес.

Підійшла до вікна.

Гори, підсвічені сонцем. Далеке блякле небо. Дорога, якої вже ніколи не дістатися.

Шкода Сенсея, що залишився ТАМ. Шкода дурну черепаху.

І, хоч як дивно, Анджея теж... шкода. Тепер вона може в цьому собі зізнатися...

Вона стояла біля вікна, спиною до своїх катів, і дивилася, як кружляє в бляклому небі хижий птах.

— Ірено...

— Облиште мене. Мені набридло чекати, поки ви мене вб’єте. Або порішіть зараз — або йдіть знаєте куди...

Вона ніколи не зловживала подібними слівцями. Можливо, тому вони звучали в її вустах особливо переконливо.

Пауза.

— Гаразд, — замислено мовив упир. — Схоже, ви маєте рацію... Не слід довше тягнути. Ходімо.

Ірена помовчала, гарячково намагаючись відшукати очима птаха — той зник.

Вона повільно обернулася, все ще не бажаючи вірити почутому:

— Зараз?!

— Так. Саме зараз... Ходімо.

— Отак просто?

— Сама не знає, чого хоче, — скривився управитель.

— Заткни пельку, Сіте!!