Розділ четвертий

Здоровань відсахнувся аж до протилежної стіни. І замовк (мабуть, надовго).

— Ірено... руку.

Її безвольні мляві пальці лягли в дивно гарячу, чіпку долоню. Вона востаннє озирнулася.

«Анджею, порятуй мене...»

Гори. Як на календарі. Пейзаж із листівки, що колись прикрашав стіну їхньої спальні...

Розгойдувалися стіни. Гумовою стрічкою прогиналася підлога. Гармошкою розтяглися сходи.

«А потім я вилізу з труни і теж стану вампіршею...»

— Ірено, спокійно. Тихіше. Ось так... Це мій кабінет... Сідайте. Ось, випийте водички. І послухайте уважно... Можете мене вислухати?

— Я не винна... — вона закашлялась.

— Не має значення... В очах закону ви — винні. Згідно з вироком, ви мусите бути мертві. Це зрозуміло?

Він усе ще тримав її за руку. Чіпко, як лещатами.

— Яне, ви садист? — запитала вона, дивуючись раптовій ясності розуму. Наче на зміну непритомному стану прийшов цілковитий спокій.

— Ні. Я питаю не заради вдоволення, а для користі справи... в кінцевому підсумку — для вашої ж користі, Ірено.

Вона хрипко розсміялася.

— Не смійтеся... адже я планую залишити вас... живою. Всупереч вироку. Ясно?

Вона мовчала.

— Ви хочете цього, Ірено? Жити?

Занадто швидко все міняється. Значно швидше, ніж вона встигає сприймати. Натягнути б ковдру, задуматися.

— Жити?..

— Я знаю, що ви повільно мислите, але не настільки ж!