Розділ четвертий

— Увімкнути світло, Ірено?

— Так...

Вона заплющила очі. Прикрила очі долонею.

— Ви подумали?

— Так...

— Я міг би дати вам час до завтра — але, вірите, — мені самому не терпиться почути... Що ви вирішили?

Ірена відвела від обличчя долоню.

Семироль сидів на краю ліжка. Гладесенька шкіра, блискуче волосся, чисто поголені щоки (він знову нагадав їй Анджея — той теж умів ось так дивитися, поглядом виймаючи душу).

— Ви ж загнали мене у глухий кут, — сказала вона пошепки. — Не залишили... виходу. Якщо я скажу «ні», ви мене прикінчите...

— Обов’язково, — сказав він без посмішки.

— Нормальні люди, — вона посміхнулася — надто вже безглуздо прозвучало слово «нормальні». — Нормальні люди заводять собі сім’ю... дружину. І зі своєю дружиною плодять собі діток, скільки завгодно і скільки вийде...

— Он як? І якою ж ви бачите МОЮ дружину?

Семироль іронічно наголосив на слові «мою».

Ірена мовчала. Свого часу в неї на курсі половина дівчат мріяли вийти заміж за успішного адвоката. (Деякі з них, Ірена впевнена, не погребували б і «упирем».)

— У ролі моєї дружини, — Семироль продовжив, ніби читаючи її думки, — я бачу або дурепу, або цинічну стерву... Але ми ухилилися від теми. Ірено, що ви вирішили?

Вона зіщулилась, глибше ховаючись під ковдру. Опустила очі:

— Скажіть... навіщо вам потрібна ця дитина?

Він посміхнувся — уперше від початку бесіди:

— Я радий, що ви запитали. Ні, я справді радий...

— Навіщо вона вам?