До Анджея завше липли діти. Гуртома. Діти друзів і знайомих і просто зустрінуті на вулиці. Навіть підлітки до нього липли — хоча б ті ж таки хлопчики й дівчатка, з якими він «моделював» на кухні якусь химерну подобу життя...
Одного разу Ірена півгодини допомагала йому знімати з дерева малюка років шести — той забрався високо і не знав, як злізти. Сидів на верхівці та нявчав, як кіт, а мати квочкою метушилася навколо дерева, і Анджей, котрий під руку з Іреною саме йшов на чийсь день народження, скинув свій чепурний піджак і поліз нагору. Зняв малюка, як знімають кошеня, а Ірена стояла з піджаком на плечах і спостерігала, вигукуючи застереження...
— Із тебе вийшов би непоганий батько, — сказала вона недбало, коли вони шукали на вулиці кран, щоб Анджей міг вимити руки.
— Із мене вийшов би старший брат, — відгукнувся він серйозно. — Батько з мене такий самий, як і мати. Себто ніякий.
— Ти безвідповідальний? — обережно запитала вона через півгодини, коли вони підходили до квартири іменинника.
— Навпаки, я надміру відповідальний. Був би я трохи легковажнішим — ти вже поралася б із виводком хлопчаків, схожих на мене...
— Ні! — мовила Ірена з жахом.
І того дня Анджей блискуче підтвердив її здогади. Спочатку він натхненно керував загальними веселощами. Потім хильнув добряче. Заставився з іменинником на пляшку коньяку (причому, суть суперечки так і залишилася для Ірени неясною). Анджей, однак, усамітнився — і через півгодини постав перед гостями в образі високої та плечистої, але цілком привабливої... повії (потім Ірена виявила розгром, учинений в її косметичці). Публіка аплодувала, а Ірена не знала, куди себе подіти. Але розвага на цьому не закінчилась. Анджей попхався на вулицю, «зняв» лисого товстуна на чорній машині й покотив із ним у невідомому напрямку. За тривалий час його відсутності Ірена була на грані істерики. Найбільш розсудливі з гостей уже питали одне одного, чи не занадто далеко зайшов Анджей у своїй схильності до містифікацій. Аж тут у двері подзвонили, і Анджей, усе ще в жіночій сукні, але вже без перуки, в обнімку з п’яним товстуном з’явився вимагати виграну пляшку коньяку...
У Ірени волосся ставало дибки, коли вона згадувала ту вечірку. І думка про «виводок хлопчаків», із яких кожен був би схожий на батька, вже не видавалася їй такою привабливою...
Це не заважало їй проводжати тоскним поглядом сусідських малюків у яскравих комбінезончиках.
* * *Решту дня вона провела в ліжку. Звичним порухом натягнувши ковдру до підборіддя, зчепивши пальці на грудях. Міркувала.
Коли гори у вікні вже зовсім примерхли, простягнула руку й увімкнула світильник. По кімнаті застрибали тіні від електричної свічки під неіснуючим вітром.
Занадто багато запитань.
І втома. А ще — думки про смерть як про давню знайому, з якою, одного разу здибавшись, доводиться кланятися все життя...
Потім у двері обережно постукали, і, конвульсивно здригнувшись, Ірена схопилася на ліжку:
— Хто там?!
— Я... — почувся приглушений голос Семироля. — Можна увійти?
Двері не зачинялися зсередини. А ніжка стільця, яку Ірена увіпхнула під ручку, випадала від найменшого поруху дверей...
Стілець із гуркотом упав на підлогу і, здається, в його витонченій конструкції щось тріснуло.
Семироль постояв на порозі. Потім переступив через стілець і причинив за собою двері.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Страта» автора Дяченки Марина та Сергій на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ четвертий“ на сторінці 17. Приємного читання.