Розділ третій

Вона зупинилася.

У принципі, слід заголитись і присісти, сподіваючись, що охоронці відвернуться хоча б рефлекторно.

Ірена уявила собі, як кидається у провалля, підхоплюючи на ходу арештантські штани, що спадають...

Скривилася, як від кислого. З огидою озирнулася на охоронців:

— Хай вам біс... Їдьмо! Я передумала.

Ще через годину машина зупинилася знову. Ірена на той час поринула в тоскне заціпеніння — дорога в’юнилася, як черв’як на риболовецькому гачку, і доводилося боротись із підступною нудотою.

Ще одна «технічна зупинка»?..

Голоси ззовні.

Вона насилу підвелася з лави. Потягнулася було до вікна — але тут двері відчинилися, впускаючи в задуху фургона крижаний струмінь вистояного гірського повітря.

Ірена примружилася, хоча сонце стояло не так високо і світило з іншого боку.

— Виходьте...

Охоронець звернувся до неї на «ви», і по шкірі її продер мороз. Вона не встигла озирнутись, як на зап’ястях у неї клацнули наручники.

Тут уже лежав сніг. І шмагав колючим батогом вітер.

Тюремний фургончик ніс до носа стояв з якоюсь машиною. Висока, з широкими рифленими шинами, із прожектором на даху — добряча машина, відразу видно — всюдихід...

— ...Розпишіться.

Ірена не відразу впізнала адвоката Яна Семироля. Замість елегантного костюма на ньому була спортивна куртка та брезентові камуфляжні штани, а на голові — лижна шапочка із зображенням жовтої усміхненої миші.

— ...Розпишіться тут...

Адвокат поклав на коліно картонну теку, витягнув із кишені ручку, що блиснула на сонці золотим пером, і підмахнув по черзі два комплекти документів.

Ірена відчувала на своєму плечі лапу червономордого охоронця. Скоріше за все, той мав досвід у таких процедурах — перед обличчям «приватного представника правосуддя» засуджені, мабуть, робили відчайдушні спроби втечі...

Ірена обережно піднесла до обличчя відразу обидві руки. Розтулила пропахлу часником долоню. Злизала три теплі зубочки. Зціпила зуби, не відчуваючи посилення печії, обережно почала жувати.