Розділ третій

Ірена відчула, як терпнуть руки. І ноги перетворюються на два ватних байдужих мішки.

Уже?!

Голоси ззовні. Людська тінь на секунду заступила сонце; Ірена прилипла до вікна, стискаючи в спітнілому кулаку свою останню надію — часникові зубці...

Хтось, здається, водій, смішно дріботячи, потупцяв до самотнього дерева на узбіччі. Став у відповідній позі, завмер, ніби тушканчик...

Ірена, подумки сплюнувши, відірвалася від вікна. «Технічна зупинка».

А може?..

І вона забарабанила в стінку кабіни:

— Гей! Чуєте?! Випустіть мене ненадовго! Мені треба...

Похмурі обличчя. Бурчання. Їм теж не по собі — неприємно, бачте, везти куди слід смертника, особливо якщо смертник — жінка...

Так. Імовірно, моделюючи ці гори, Анджей звірявся з кращими видовищними альбомами... Утім, що вона знає про процес моделювання? Будиночки, складені із сірникових коробок, давно вже залишилися в минулому...

Примружившись, вона роззирнулася.

Так. Втрачати їй нічого. Праворуч стіна, ліворуч провалля. Круте, але не стрімке. Можна зламати шию... а можна і не зламати.

Охоронців двоє. Водій — третій. У кожного при боці — важка кобура.

Але чи не краще куля, ніж чиїсь заслинені ікла?!

— Швидко, — сплюнув крізь зуби один із охоронців.

Вона зробила здивовані очі:

— Отут? Дайте хоч за кущик відійти...

— Я тобі відійду... — сказав інший, похмурий і червонопикий. — Тут, на дорозі...

Вона ображено звела брови і зробила крок у напрямку до провалля.

— Стояти!!