Розділ другий

Слідчий дивився уважно, і вперше за весь час їхнього знайомства його погляд не був скептичний. Важкий — так, але на дні очей з’явилося... запитання, чи що. Начебто він допустив раптом у свою свідомість крамольну думку: а що коли вона не бреше?..

Її ввели в маленьку кімнатку, де вчора чекав на неї професор східної літератури; вона зраділа була новій зустрічі — але виявилося, що в шкіряному кріслі сидить зараз зовсім інша людина.

Охоронець провів її — і вийшов. Ірена здивовано озирнулася — за минулі кілька днів вона майже звикла, що наодинці її залишають тільки зі слідчим...

— Добрий день, пані Хміль... Сідайте, будь ласка.

Вона опустилася в крісло навпроти. Чоловік мовчки розглядав її — не вважаючи за потрібне ховати допитливий погляд за подобу ввічливої розмови.

Йому було десь років сорок. Гладенька шкіра, жорстке блискуче волосся, ретельно поголені щоки. Свіжий, відпочилий пан. Як після лижного курорту...

І в той же час у ньому було щось від Анджея. Може, цікавість дослідника?! Безкорислива допитливість, щирість прозектора, інтерес до препарованої істоти.

Вони мовчали хвилин зо п’ять.

— Мене звуть Ян Семироль. Можливо, вам доводилося чути моє робоче прізвисько — Упир. Я адвокат... Ваші колеги, серед яких є відомі й шановні люди, попросили мене взятися за вашу справу.

Ірена мовчала. Доглянутий і показний пан Семироль вселяв їй підсвідому тривогу, що потроху переходила в страх.

— Правда, мої послуги коштують недешево, — адвокат усміхнувся. — Крім того, перш ніж братися за справу, я маю ознайомитись із матеріалами, із підозрюваною... Ваші матеріали я бачив. Тепер хочу з вами поговорити.

Ірена опустила голову:

— Я не винна.

— Мушу вас засмутити. Величезна безліч обвинувачених говорить те ж саме... Отже. Ви були відсутні десять місяців. Чому ви не хочете сказати, де були?

Що сказати на це?

За довгі години, проведені в камері, вона встигла придумати кілька варіантів відповіді на це питання. Найпростіша була — послатися на амнезію, втрату пам’яті, адже, якщо вірити телесеріалам, близько половини дорослого населення будь-якої країни втрачають пам’ять хоч раз у житті...

Але, по-перше, якомусь медику напевно вдасться зловити її на брехні. А по-друге... ця версія ніби позбавляла Ірену права голосу. «Я нікого не вбивала». — «Звідки ви знаєте? Ви ж втратили пам’ять!»

Вона зіщулилась. Їй нестерпна була сама думка, що хтось — хай навіть цей ось адвокат — вважає її здатною на ТАКЕ... Більше того, вона буцімто реально ЦЕ здійснила...

Час минав. Адвокат чекав відповіді.

— Це моя особиста... таємниця, — сказала Ірена глухо. — Я... не можу відповісти на це питання.