Розділ другий

Вона мовчала.

На канцелярський стіл, всупереч її волі, закапали важкі безпорадні сльози.

Увечері її викликали з камери, але не на допит. У маленькій кімнатці опинився... довготелесий професор східної літератури.

— Ірено, нарешті!.. Ви маєте кепський вигляд... Ні, не падайте духом. Це жахливе непорозуміння буде виправлене протягом кількох днів... Так-так. Сприймайте все це як набір матеріалу для нової повісті...

Вона криво посміхнулася.

— Уся кафедра... та що там! увесь інститут... переконані у вашій безневинності. Вирішується питання про адвоката...

Він раптом перервав свій життєствердний монолог. Кашлянув, озирнувся на мовчазного слідчого, подався вперед:

— Ірено... бачите... Оскільки справа все-таки серйозна... Може, спробуємо запросити Упиря? Це дорого... але, врешті-решт, якщо він візьметься... справу можна вважати вирішеною. Я розумію — упередження, можливо, забобони... але кращого адвоката на сьогодні немає. Це було б... розумієте?

— Дякую, — сказала Ірена з важким зітханням. — Запрошуйте кого хочете.

Схоже, професор здивувався — але приховав подив за радісною усмішкою:

— От і гарненько... За собаку не турбуйтеся — його забрала Карателька. Разом із черепахою.

Ірена помовчала. Торкнула перенісся:

— «Я вже цьому собаці нічим допомогти не можу...»

— Ні, ні! — Професор усміхнувся. — Бачите... перед лицем несправедливості кафедра згуртувалась як ніколи. А Карателька... вона, виявляється, любить тварин. І вона навіть вимила вашого Сенсея шампунем від бліх...

Професор спохмурнів. Ймовірно, згадав, що під час десятимісячного передбачуваного Ірениного вояжу собаку було практично кинуто напризволяще.

Соромно...

Ірена опустила голову:

— Переказуйте їй мою дяку...

Подивилася б вона на Карательку, яка шкребе щіткою того, СПРАВЖНЬОГО, Сенсея. От би на це подивитися...

...Чи може моделятор загинути всередині моделі, ніби черв’як у яблуку? Ймовірно, може. Але чи може в такому разі модель продовжувати своє існування, ніби нічого й не сталося?