Розділ другий

...На турбазу вона їхала неохоче — але Анджею раптом захотілося «справжніх гір». Ірена терпіти не могла гір — можливо, тому вони майже щодня лаялись і виключно через дрібниці...

Того ранку вони посварились особливо шпарко. А вже через годину виявилося, що маленький автобус, який везе групу якихось туристів до стародавніх руїн, зовсім не готовий до труднощів гірської траси.

За перевалом відмовили гальма. А туристи, з яких половина були дітлахи, не відразу зрозуміли, в чому справа — дорога летіла назустріч усе швидше і швидше, камені, стовбури висохлих дерев, вибоїни та купини, а у передньому дзеркалі — білі від жаху очі водія...

Ірена не встигла нічого усвідомити до пуття — саме сповільнена реакція зберегла їй нерви, утримавши від миттєвої паніки.

Вони проскочили один за одним два відгалуження дороги — можливо, водій просто не встиг їх помітити...

Крик. Дике ревище з двадцяти горлянок. І раптом:

— Сидіти!!

Водій опинився на підлозі у проході — Ірена запам’ятала його обличчя. Гумове, як у іграшкової риби.

Автобус мчав із гуркотом усим своїм залізяччям, не створеним для гонок, матері вчепилися в дітей, прагнучи захистити їх живою бронею, увібгати в себе. Політ у нікуди, політ, що от-от перейде у падіння...

Раптом усе скінчилось. Автобус уповільнив хід, запихкотів, зупинився.

Ірена вчепилася в поручень. Місце поряд із нею було порожнє, і схоже, вже давно...

З водійського крісла обернувся Анджей.

Спинка крісла була розірвана, з діри звисав неохайний жмут вати. Анджей мовчки запхав його в оболонку з дерматину — в той час як його ліва рука все ще не наважувалася відпустити кермо...

Згодом були плачі, істеричний сміх і щасливе братання. Майже всі сидіння в салоні виявилися... мокрими. Туристи цілувались і танцювали серед невимовної краси гір, у тиші, поруч із загнаним у глухий кут автобусом; два десятки людей водили хороводи навколо свого рятівника, а двоє сиділи осторонь: водій — як і раніше, з сірим обличчям, та Ірена, до якої тільки зараз ДІЙШЛО...

Після цієї події вони з Анджеєм провели — душа в душу — цілий прекрасний тиждень.

Наступного дня їй пред’явили офіційне звинувачення.

— Я не винна... — повторяла вона як заклинання.

Її не слухали.

Ще через півгодини вона зустрілася зі слідчим. Слідчий був похмурий.

— Ви подумали про адвоката?