Розділ другий

— Ні...

Мовчання. Він перебирав папери — механічно, для годиться. Чогось від неї чекав.

— Отже... пані Хміль. Коли ви востаннє бачили пана Анджея Кромара? Вашого колишнього чоловіка, який, за вашими словами, при нагоді може підтвердити ваше алібі?

Вашого, вашими, ваше... Слідчий робив на цих словах неявний, двозначний наголос.

— Якийсь час тому, — сказала Ірена. — Я не пам’ятаю точно...

Слідчий уперся поглядом їй в обличчя:

— Змушений вас засмутити: пан Анджей Кромар ось уже майже місяць як мертвий — нещасний випадок, автокатастрофа...

Вона мовчала.

За спиною слідчого, у вузькому вікні, голубів клаптик осіннього неба.

— Пані Хміль, я припускаю, що, апелюючи до пана Кромара як до свідка вашого алібі, ви знали про його смерть... Ви хочете заплутати слідство таким нехитрим прийомом? Чи варто?

— Цього не може бути... — сказала вона повільно.

Слідчий скривився:

— Пані Хміль...

— Цього не може бути! Ще позавчора він був... я чула...

Вона прикусила язика. За тутешнім часом — це було з місяць тому... З місяць?!

Розмірений пульс Анджея в динаміках.

— Автокатастрофа?!

Ні, треба подумати.

Вона зігнулася над столом. Скоцюбилася, ховаючи від слідчого своє обличчя.

— Пані Хміль, мені шкода, якщо ви дійсно не знали... Може, я вчинив нетактовно... Але, можливо, є ще хто-небудь, котрий може підтвердити ваше алібі?