Розділ другий

— Мені дадуть адвоката? — запитала вона ледь чутно.

Слідчий скривився:

— Безумовно... Але, оскільки Упир відмовився вас захищати, а після його відмови жоден приватний юрист за справу не візьметься... На суді вас буде захищати наш штатний адвокат, у якого немає іншого виходу — це його робота... Послухайте, але чому вам не зізнатися?!

— Бо я не винна...

Він подивився на неї уважніше. Вона не відвела погляду:

— От ви... вірите? Що я дійсно зробила те, в чому мене звинувачують? Справді вірите?

Він пожував губами. Симпатичний, узагалі-то, веснянкуватий хлопець. Міг би зустрітись їй на вулиці або в кафе — і тоді вони весело розкланялися б, поговорили про погоду, можливо, вона підвезла б його до рогу...

— Ви справді не схожі на вбивцю, — сказав він знехотя. — Хоча всі факти — проти вас.

— Не схожа?

— Ні.

Ірена зітхнула.

Рішення прийшло до неї сьогодні вночі. Вона піднялася з тапчана — і більше вже не могла заснути. Ходила по камері туди й сюди — під ранок у вічко заглянув здивований сторож...

Єдино правильне рішення. Але однаково — важко вимовити.

— Я... зізнаюся, — сказала вона через силу. — Я зізнаюсь і хочу показати місце, де лежить іще одна жертва...

Слідчий поперхнувся. Кілька секунд вона дивилася в його очі, що стрімко скляніли.

Йому важко було стримати емоції. Але він упорався.

Вже через півгодини Ірена могла насолоджуватися видом тополь, які мчали назустріч.

Вони їхали до її будинку. Віконце в машині було маленьке і заґратоване, одначе Ірена впізнавала знайомі місця — кав’ярню під червоним дахом... Плавний вигин траси, прірва, з якої вранці здіймається туман...

Вони зупинилися біля її воріт. Сусідський паркан ледь не обвалювався під вагою Валька з приятелями. А чому вони не в школі?..

Вона вдихнула вітер із запахом опалого листя. Після довгого сидіння в замкненій камері він здавався райським, свіжим — але ж, якщо замислитися, всього лише пронизливий сирий протяг...