Розділ дванадцятий

— Я не можу, Яне. Без анестезії... Я одразу помру.

— Баба, — презирливо пробурмотів Семироль.

— Так, баба... І потім я не знаю, як правильно складати кістки. Я прогулювала... заняття... з надання першої допомоги... і навряд чи там нас учили... такому...

— Я зроблю, — сказав раптом Рек.

Деякий час було тихо, тільки вирувала, заливаючи нори, вода.

— Я вмію... у мене нянька була костоправка. Вона мене вчила... Але...

Рек замовк.

— Якби я не був упевнений, що витримаю це, — сказав Семироль вкрадливо, — я б не ліз із ініціативою... Тримати мене не доведеться. Ви ж це мали на увазі, доблесний лицарю? — Семироль виждав паузу. — Чи повертати здоров’я клятому упирю — неґречно по відношенню до людства?

Рек мовчав.

— От і пречудово, — Семироль сів рівніше, стягнув із плечей куртку. — Сорочечка не стерильна, ну та про імунітет я вже говорив... Ірено, тримайте ліхтар. У крайньому разі, заплющите очі — дитині ні до чого такі стреси... І жвавіше, лицарю, жвавіше! Заради Творця, видобувайте з піхов свої... інструменти!..

Сонце лежало на піску.

Сонячні плями розповзалися по траві, як розкидані деталі головоломки. За три кроки горіло багаття, і полум’я його було майже нерозрізненним серед світла, що наповнювало світ...

Ірена підвелася на лікті.

Уперше з того моменту, як у темряві напівзатопленого підземелля розверзлася коса діра, що впустила світанкове небо...

Та що там — уперше відтоді, як тріснула під лицарським ціпом не до кінця зрощена кістка Семироля...

Спогад змусив її судомно ковтнути повітря. Бідолашна дитина, бідолашний малюк — він отримує отруєну адреналіном кров, їй не можна хвилюватися, не можна, не можна...

Уперше відтоді до неї повернулася здатність бачити і думати.

Ліс. Берег. Тиша, але не глуха, печерна, а пронизана звуками тиша ясного літнього полудня... Сонце. Все просто.

Вона підповзла ближче до багаття. Лягла, гріючись одночасно у двох вогнях — сонячному і рукотворному...

Кляте Провидіння. Безжалісне, сліпе, прямолінійне, як фельдфебель...