Розділ одинадцятий

— Знайшов... Отой примірник оповідання «Про розкаяного». Напевно, один із останніх. Ось, візьміть...

Рух у темряві. В руки Ірені ліг тугий паперовий згорток. Ніби шматок шпалер...

Вона приборкала тремтіння.

— Спасибі, Реку...

За що ж вона дякує? Напевно, все-таки за оповідання. Бо навіть вдячність за порятунок поступилася цій раптовій радості, отій вірі, що вже нарешті все буде добре... Вона зрозуміє, вона знайде ключ до свого світу. А спочатку розшукає Анджея... Тоді повернеться додому...

«Напевно, один із останніх». Вони здатні знищити її оповідання — всі до решти... Слід вивчити текст — слово в слово, щоб потім відтворити...

Для номінаційної комісії Вулкана?

Ірена іронічно посміхнулась (добре, що Рек цієї посмішки не помітив).

Розгорнула сувій. Світла зірок вистачило, аби зрозуміти, що тексту зовсім небагато.

— Реку... Кресало, свічка... ліхтарик... щось є?

Він зітхнув:

— Пані...

Вона зціпила зуби. Зрозуміло. Треба чекати світанку.

На світанні в лісі стало вже відчутно холодно. Принаймні Ірені так здалося. Можливо, причиною її дрижаків була ота втеча, вогкість, безсоння — хай там як, але «авторку Хміль» трясло, як у лихоманці. Рек занепокоївся, щільніше закутав її ковдрою, ліг поруч, намагаючись зігріти...

— Верховний Тлумач... — пробурмотіла вона крізь цокотіння зубів, — от чорт, хоч би язика собі не відкусити... Верховний Тлумач виявився зовсім не тим, кого я... шукаю... Він просто Верховний Тлумач. Він... лялька...

— Верховний Тлумач — лялька? — після паузи запитав лицар.

Неподалік, на галявині, пасся невидимий у темряві кінь.

Ірена зітхнула:

— Реку... А хто такий... Темний Тлумач?

Лицар мовчав. Міцніше притиснув її до себе; вона відчувала плечем пряжку на його поясі, шнурівку на куртці, м’язи — тверді, ніби залізні...