Розділ одинадцятий

Хтось із «убогих» злякано волав. Глухо дзенькнула лютня. Заходилися гавкотом пси.

— Зачиніть ворота! — владно гаркнув той, що приніс сувій із печаткою. — Ану хутко!

І він, і його напарник були озброєні важкими шпагами. Дивний «селянин» із хистом вмілого фехтувальника опинився між двома вістрями — лише зі своїм кинджалом.

Вбивство «при виконанні» — не вбивство?

Гріхи підлеглих спокутує Високий Дах? Можливо, спокутує наперед, і на тій підводі, до борту якої притиснуть зараз Река, складено платню за його вимушено пролиту кров? Борошно, м’ясо, масло для убогих?!

— Не гніви Провидіння, — сказав той, що приніс сувій. — Кинь зброю... безкорисливий.

Рек мовчав. Ірена не бачила його обличчя. Про що він зараз думає? Про жінку, з якою його ніщо, по суті, не пов’язує, крім хіба що прочитаних оповідань? Оті тексти «Про лицаря, який здійснював зло, щоб залишатися безкорисливим»?!

А от цікаво (відсторонено подумала Ірена), хто зі зброєю чинить зараз зло — а хто благо? Абсолютно неможливо розрізнити. Рек відстоює інтереси Ірени — а двоє зі шпагами, можливо, інтереси держави...

Поки вона думала, Рек стрибнув.

Двоє його суперників були вмілими фехтувальниками.

Рек, здається, підловив одного з супротивників при занадто широкому випаді. Пірнув під лезо, зловив нападника за руку — здавлений зойк. Шпага летить униз, але Рек підхоплює її при самій землі...

Обеззброєний ворог відступає. Очі скажені — не інакше, Рек йому руку зламав...

Ірена проґавила атаку іншого Рекового супротивника. Блискавичні помахи за частку секунди...

Чоловік у чорному сіпнувся, уникаючи випаду, лайнувся брутально. Усією тушею довбонув лицаря так, що той спиною вдарився об віз. Чорному було не до лицарського турніру. Він представник влади. Зараз замкнуть ворота, і по всьому...

Аж тут охоронці спустили собак, і люті пси, не розбираючись, кинулися на всіх підряд. Заверещали, розбігаючись, діти. Музикант у своєму кутку незграбно затулився лютнею, він не вмів швидко бігати, Ірена молилася невідь-кому, щоб собаки не накинулись на старого...

Носатий лікар хрипко заволав. Йому не підкорилися ні пси, ні охоронці. Хтось із вільнонайманих оборонявся, розмахуючи ціпком, хтось уже схопив сокиру.

Високо на паркані — як тільки зуміла видертися?! — сиділа біловолоса дівчинка і не зводила з Ірени переляканих благальних очей.

Загальна паніка подіяла на «владику» Гороха, як укол адреналіну. Волаючи щось безглузде про законність і порядок, він увірвався до бойовиська з дивною люттю, накинувся на мішок борошна, не вивантажений із підводи, і розірвав його голіруч.

У повітрі зметнулася хмара білої пилюки.

— Пані Хміль!!