Розділ одинадцятий

— Реку... Розумієте. Я шукаю чоловіка, який... міг би тримати в руках ниточки цього світу. Який... Це не Верховний Тлумач, ні. Не герцог... напевно. Але хто?!

— Творець, — усміхнено припустив Рек.

— Творець... — луною відгукнулася Ірена. — І що прикро, він може виявитися ким завгодно... тренером місцевої... футбольної команди... Вибачте, Реку. Я верзу дурниці...

Небо сіріло. Ще трохи — і можна буде розгорнути сувій. Прочитати, нарешті, текст, через який і в цьому патріархальному, немовби середньовічному світі, непримітній жінці немає спокою...

Вона обережно вивільнилася. Сіла. У лісі озвалось раннє птаство, Ірена вкотре переконалася, що світанок — найкращий час доби (шкода, що в колишньому житті вона так нечасто бачила світанки, так пізно лягала спати і вставала, коли сонце вже давно зійшло...)

Потягнулася до сумки Река. Вивудила з дорожньої торби сувій, внутрішньо тремтячи, розгорнула...

Якщо піднести текст до носа — можна розібрати химерно закучерявлені літери. Принаймні, перша — старанно виписана, величезна, червона вигадлива літера «я». «Якось... раз...»

Вона позирнула на кінцівку тексту. Ось він, підпис... «авторка Ірена Хміль», і її власний розчерк — кимось старанно скопійований із оригіналу...

Рек сів поруч. Поштовхом, ніби всередині нього різко випрямилася пружина.

— Чуєте?

Вона прислухалася. Десь далеко в лісі... Звуки мисливського рогу, а потім — собачий гавкіт...

— Полювання? — невпевнено припустила Ірена.

Рек — його обличчя потроху проступало із сутінків — підібгав тонкі губи:

— Так, полювання... На нас із вами, пані Хміль.

...Іще два місяці — й їй стане важко рухатися. А поки що сяк-так... Але при думці про те, що доведеться залишитися тут, народити дитину на соломі, а потім виховувати його... як сільського хлопчака... або навіть як байстрюка... при такій думці в неї безвільно опускалися руки (або, як ось зараз, прокидалася несамовита жага дії).

Вони йшли, плутаючись у лісових хащах. Рек ішов попереду, ведучи коня за повіддя. Мабуть, місце їх ночівлі вже запримітили... А цікаво, за переслідування безневинної вагітної жінки Провидіння ніяк не карає? Чи ці, що йдуть зараз по їхніх із Реком слідах, заздалегідь відкупилися пожертвами, подарунками сиротам, безоплатною службою в лікарні або притулку?..

А можливо, за мірками тутешнього Провидіння, винна саме вона — зловмисна авторка, і ті, хто йдуть слідом, виконують роль «санітарів» суспільства? І Провидіння їх іще й винагородить?!

Ліс порідшав. Лицар обернувся:

— Зараз уже вийдемо... Треба буде через річку... Там дорога... схил крутий...

Ірена кивнула.