Розділ одинадцятий

— Вперед!..

Зовсім поруч опинилося біле, шалене обличчя Река.

— Уперед, якщо не хочете...

Із-під ніг сипалася рінь. Спина коня уже зникла за поворотом; та що йому — десь вибереться. Якомусь селюкові поталанить — побільшає майна (якщо, звичайно, коня Рекового не навчено гавкати по-собачому на чужих і віддано розшукувати господаря).

Хоча для «Розкаяного» різниці вже немає. Однаково...

Вона змусила себе підвестись і попленталась.

Життя не закінчилось. Але чи знайдеться ще примірник?..

Міст був, як сирітська радість, — вузенький і хисткий. На двох канатах, на підгнилих палях (якби кінь дістався до цього моста — довелося б у воду стрибати).

— Не дивіться униз...

Ірені була приємна турбота Река — і трошки смішна. Вона зовсім не боялася стрімкої бистрини; цей світ другої МОДЕЛІ у міру тіснішого знайомства з ним здавався все дрібнішим, усе жалюгіднішим, іграшковим...

Цей світ обдурив її. Перше враження виявилося помилковим. Колодязь при дорозі із живою водою, ніби паща доісторичного чудовиська... Декорація. Картон. Єдине, що в цьому світі справжнє й дійсно жахливе — так це оте Провидіння — невідворотні «батіг і пряник» над головою в кожного...

Цікаво, а як їхній герцог завойовує прихильність Провидіння? Якщо, приміром, доведеться дати ляпаса слузі? Відмовляється за обідом від десерту, жертвує свої лакоминки на користь дитячого притулку?..

А симпатяга Рек гадає, що вона боїться хисткого моста заввишки три метри і швидкої течії...

Під ногою у неї проломилася дощечка. Ірена засичала, судомно вчепившись у перила.

— Реку, хто відповідає за цілість цього мосту?

— Що?

Шум води перекривав слова.

— Тут узагалі хоч хтось ходить? — запитала вона сердито.

Рек не розчув.

Протилежний берег був куди зручніший. Можна було йти навіть без стежки — такий собі зелений моріжок із травою, як ото висаджують на газонах, біля підніжжя монументів...