Розділ одинадцятий

І, що приємно, трохи оддалік на березі вони побачили наповнені водою відбитки копит. Кінь відбувся легким переляком; можливо, скоро їх чекає радісна зустріч...

— Реку... — Ірена зупинилася.

Лицар озирнувся:

— Що?

Вона загаялася, роздумуючи.

На чолі у лицаря проступила глибока складка:

— Та ходімо ж...

— Реку, у вас кресало збереглося?

Лицар поплескав себе по кишені — так, мовляв, кресало при собі...

— А давайте підпалимо міст...

— Що?!

— Підпалимо міст, — сказала Ірена твердо. — Щоб менше було тяганини з погонею... Щоб їм переправлятися було важче.

Рек болісно скривив рота:

— Підпалити?.. За це Провидіння... помститься.

— Але ж це добре діяння, — ухопила його за рукав Ірена. — Міст ледве животіє. Знищивши його, ми, можливо, врятуємо життя якомусь невдасі-подорожньому... або заблуканій дитині. А місцеві... ну, ті, хто по ньому іноді ходить... змушені будуть привести його до ладу. Полагодити або побудувати новий... Хіба ні?

Рек мовчав.

— Ми втрачаємо час, — поквапила вона нервово.

Підпалювати не довелося.

Досить було перерубати кинджалом один із канатів — і міст став абсолютно непридатний до використання, бо другий канат, підгнилий, порвався сам собою.

— Не так ефектно, зате надійно, — пробурмотіла Ірена собі під ніс.