Розділ одинадцятий

Якби ж хоч зупинитися на хвилинку... всього на хвилинку. І прочитати оповідання «Про розкаяного». Їй хотілося зробити це з тої самої миті, коли розвиднилося. Так світло і зручно було б читати, але от лихо — часу немає ні хвилинки...

Треба йти і йти, інакше зміст оповідання доведеться тлумачити катові... з поясненнями і доповненнями «від автора».

Ліс розступився.

Ого, схил крутий... Це вже передгір’я; Ірені навіть здалося, що вона впізнає місцину. Наче щось схоже їй доводилося бачити з вікна машини, мигцем, проїжджаючи на помірній швидкості десь шістдесят кілометрів за годину...

Із-під кінських копит сипалось каміння. Летіло, зачіпаючись об схил, аж у воду... Бо на дні яру в’юнився струмок, а може, маленька річка.

Ірені довелося спішитись.

Колись вони з Анджеєм цілий день споруджували на такому ось струмку загату. І нарешті отримали хлюпанку три на три метри, завглибшки Ірені до підборіддя... І хвилин двадцять ганяли надувним м’ячем у водне поло, аж поки не прийшов лісник і не дав їм прочуханки, пригрозивши штрафом, мовляв, від отієї дурної загати лісові тільки шкода...

— Обережніше, пані Хміль... Ірено...

Вона і без того намагалася ступати якомога легше.

...І довелося загату, з такими труднощами побудовану, самим же і розбирати... Пізно вночі, повернувшись до свого намету, змерзлі та голодні... вони випили з досади дві пляшки міцного кріпленого вина — удвох!.. причому Ірена пила нарівні з Анджеєм... а на ранок...

Вона похитнулась. Вхопилася за галузку куща, який вдало потрапив під руку.

Стежка вела вздовж берега, крутосхил ставав усе прямовиснішим, а струмок унизу вже виднівся річкою, і глибина там, судячи з отого виру на поверхні...

І вода ж напевне холоднюща.

— Довго ще, Реку?

— Зараз вийдемо до мосту...

Він не договорив.

Кінь оступився. Місив копитами, обрушуючи цілі скиби піску та глини, на очах у Ірени і Река сповзав усе нижче, вже проїхався черевом по камінню...

Так, вода була холодна. Принаймні кінь вирячив очі так, ніби втрапив у окріп... Бризки піднялися мало не врівень із берегом. Кінь бив копитами вже у воді, намагаючись рухатись вплав, а швидкий потік, щосили штовхаючи важке тіло, відносив коня все далі й далі, вперед...

Ірена дивилася розширеними очима. Кінь плив, а разом із ним пливла приторочена дорожня торба, в якій...

Вона застогнала. Взялася руками за голову і сіла на стежку.