Розділ одинадцятий

У тяжких роздумах проминула й ця ніч.

Уранці ворота відчинилися, пропускаючи чергову партію добровільних помічників, і першим увійшов стрункий молодик у сільській одежі — із зосередженим тонким обличчям і вигнутими бровами...

Безкорисливий лицар Рек на прізвисько Шипшина.

За стосом дров діти гралися в якусь подобу чехарди — без усмішок, діловито, ніби виконуючи відповідальну роботу. Музикант перебирав струни своєї лютні; Ірена сиділа поруч і дивилась, як Рек, наслідуючи сільську неквапну манеру, розвантажує підводу посеред двору.

Підвода прийшла з-під Високого Даху. Кілька мішків борошна, окости, ковбаси, масло, навіть вино — щедра пожертва мусила покрити творені під Дахом гріхи. Каліки й сироти жуватимуть коржі, а влада отримає деяку свободу дій (не буває влади без примусу, але не розплачуватися ж власною головою за кожен підписаний указ).

Вантажник з Река був нікудишній. Напевно, в ньому вже розкусили перевдягненого панича — але тут, у притулку, звикли до ряджених...

А от безкорисливі лицарі тут не бувають.

Безкорисливі не потребують спокути. Вони мають право на безкорисливе добро — а зовсім не на безкарне зло...

Ірені страх як захотілося сісти за комп’ютер. Або хоч дістатися, врешті-решт, ручки й аркуша паперу. Вона вже знає, як переписати оповідання «Про розкаяного», знає, яке ім’я дати Творцю — не Анджей, звичайно, і не Кромар — це було б надто прямолінійно (але колись, за часів їхньої щенячої закоханості, у неї була звичка називати його Андрусь).

...Розмовляють ящірка і хамелеон. Хамелеона звуть Милосердя, а ящірку — Каяття... Чи навпаки? Стоп, стоп. Оповідання називається — «Про розкаяного», а хто ж бо розкаявся, невже Творець?!

Рек мимохідь глянув на неї. Наближався вечір; іще півгодини — й робота буде згорнута, «убогих» покличуть на вечерю, прибулих спровадять за ворота... А це значить, що...

Вона знеможено заплющила очі.

Сьогодні вона втече. Покине притулок. Сьогодні... Здається, вирватися за подвійний паркан — все’дно що повернутися додому... Дістатися до комп’ютера, написати оповідання за одну ніч, подати в номінаційну комісію претендентів Срібного Вулкана... (Ну навіщо він їй здався, отой Вулкан?!)

— Що з тобою? — стиха запитав Музикант.

Вона здригнулася. Старий ось уже кілька днів мовчав — у нього почалося загострення...

— Нічого...

— Я ж бачу...

Ірена відвернулася:

— Мрію про Срібний Вулкан... Божевільна я. А тобі що?

Музикант зітхнув: