Розділ десятий

Горіли зелені свічки. Ірена зроду такого не бачила — свічка як свічка, але тільки вогник — ніби на новорічній гірлянді — зелений...

Штукарі...

Вона озирнулася.

Круглий тісний передпокій нагадував сковорідку. Звідти йшов вузький довгий коридор, на дерев’яній підлозі якого красувалася недвозначна, стерта сотнями ніг стрілка.

Отже, туди...

Біля входу в коридор вона мимоволі затрималася. Десь капала вода, пахло цвіллю та підземеллям (і це при тому, що вона перебуває як мінімум на висоті десятиповерхового будинку!). Авжеж, той, хто організовував Тлумачам отаке робоче місце, мабуть, старавсь якомога далі відійти від традиційного зразка. Дизайнер попрацював добряче... Ірена однак не могла позбутися думки, що її от-от покличе невидимий розпорядник: «Швидше! Робочий день закінчується!»

Вона зібралася з духом і пішла по коридору, рахуючи кроки. Ого! Двадцять, двадцять п’ять, сорок...

Стоп.

Ще кімната, майже зовсім темна, бо одна зелена свічка аж ніяк не додасть світла. Кам’яна морда невідомого звіра — досить лютого, якщо поглянути на роззявлену пащеку. Ірену вже пробрав циганський піт — але ніяк не тому, що екзотична декорація налякала її. Ні, наближалася мить, коли вирішиться її доля щодо найближчої вічності...

— Підійдіть, пані, і зазирніть у темряву...

У пащі кам’яного чудовиська промайнув закличний вогник. Ірена наблизилася на негнучких ногах; і відразу стало зрозуміло, що доведеться ставати на коліна. (Хоч би подушечку передбачили, гидомирники...)

Обережно, ніби боячись зіпсувати зачіску, вона просунула голову звірові в пащу. (От уже любителі дешевих трюків...)

На обличчя їй впало світло. Вона заплющила очі; яскравий промінь від дзеркала-відбивача, конструкція, як у прожектора — дикий народ, а ти диви...

— Чи з доброї волі ти прийшла, пані?

Той, хто запитував, залишався невидимим. Тільки голос видавав чоловіка — вочевидь, немолодого, обтяженого довгим робочим днем, що збирається розправитися з останньою відвідувачкою, а потім піти кудись у шинок і, невпізнаний, розслаблено випити з друзями кухоль пива...

— Так, — вона машинально кивнула, ударившись підборіддям об звірячу щелепу.

Пауза. Довга пауза, під час якої її вивчали, і холод від кам’яної морди струмочками потік по спині: упізнали! В усіх Тлумачів є опис неблагонадійної авторки Ірени Хміль...

Зітхання у темряві:

— Чи не бажаєш ти злого Тлумачам, Високому Даху, вільному місту?

Тлумач вдовольнився оглядом. Навіщо йому зайвий клопіт, та ще й наприкінці робочого дня...