Розділ «Терезін»

За що в мурах і болоті

Ми тут опинились?

Десь з середини жовтня навіть перестали викликати на допити. Напевне, тюремному начальству стало зрозуміло, що ніхто не має наміру розбиратися у справах русинських москвофілів, а самі виявляти ініціативу вони не хотіли. Складалося враження, що про Терезін забули: нових в’язнів не присилали, бо було нікуди, старих не турбували, щоб не створювати собі проблем.

Починаючи з листопада, в’язні почали отримувати газети. Правда, це була преса тижневої, а то й двотижневої давності, вже читана-перечитана іншими, але це було слово. Хоч і з запізненням, але новини все-таки доходили у камери.

Газети були німецькою та чеською мовами, тому у камері був постійний попит на Засмужного і Осьміловського. Саме читання звичайно відбувалося вдень. Вночі камера не освітлювалася.

Так в’язні дізналися, що військові дії відбуваються по всій Європі, що у війну на боці Австро-Угорщини, крім Німеччини, вступила Османська імперія і що проти них воюють Росія, Англія, Франція. Звичайно, газети не висвітлювали всі події на фронтах, майже не писали про поразки цісарської армії і, навпаки, дуже широко оповідали про втрати російського війська. Було дивно, що з такою кількістю перемог Австро-Угорщина умудрилася відступити аж за Перемишль. Саме місто, проте, продовжувало оборонятися, незважаючи на облогу. Газети підносили коменданта фортеці Германа фон Кусманека, називаючи його «Левом Перемишля».

Хоч галичани і потрапили у в’язницю завдяки старанням віденського уряду, вони все ж щиро переживали за невдачі своєї армії. Це і не було дивним. Більшість чоловіків у свій час проходили військову службу, і це не могло не позначитися на їхній свідомості. Мало того, дехто допитувався «драгоманів» Засмужного і Осьміловського, чи не згадується у газеті той чи інший полк. Звичайно, більшість шукала згадки про вісімдесят дев’ятий піхотний, де свого часу проходила службу.

Якщо більшість в’язнів лише слухала новини, то Теодор старався їх оцінити. Він розумів, що події на фронтах розвиваються зовсім не так, як хотілося б генералітету у Відні і на що, зрештою, сподівалися всі. Затиснені між двома фронтами зі сходу і заходу, центральні держави, здавалося, з останніх сил стримували натиск ворога. Ще одне помітив Засмужний. Декілька разів він прочитав у газетах словосполучення «окопна війна». Спочатку він не зрозумів, про що йде мова. Ні про що подібне під час служби у драгунах він не чув. А окопна війна тривала повсюдно. У деяких газетах були поміщені фотографії шанців, де воювали, жили і помирали солдати. Уявивши, що це могло чекати і його, Теодор якось спокійніше сприймав своє теперішнє становище.

Але навіть така аж ніяк не ідилічна картина закінчилася сьомого грудня. Із самого ранку за подвійними дверима камери в’язні почули голосні команди, тупотіння сотень ніг, здавлені крики. Нічого не розуміючи, але не чекаючи нічого хорошого, мешканці камери номер двадцять шість приготувалися до несподіванок. Вони заздалегідь поклали поруч себе свої мішки і сумки і стали чекати. І вчасно. Двері камери раптом відчинилися, і у проході виникла постать незнайомого наглядача. Він окинув поглядом принишклих в’язнів і німецькою мовою наказав усім виходити.

– Schnell!

Що означало це «Schnell!», в’язні зрозуміли, коли опинилися в коридорі. Уздовж стін на відстані трьох кроків один від одного стояли наглядачі і дубинками раз у раз підганяли повільних. Щоб не потрапити під удари, доводилося бігти.

В’язні вибігли на покритий свіжим снігом плац. Правда, краса першого снігу зникла після того, як плацом пройшла, а точніше, пробігла не одна сотня арештованих. Сніг перетворився у брудне мокре місиво. Воно вело до воріт. Туди й погнали колишніх мешканців двадцять шостої камери.

Вже звичною дорогою, якою три місяці тому вони сюди прибули, галичани повернулися до вокзалу, де на них чекав потяг. Організація посадки у вагони була майже ідеальною, суто німецькою, тому Теодор зробив висновок, що чехи до цього не причетні.

Швидко, не даючи часу на розмірковування, в’язнів загнали у вагони. Хоч минулого разу дорогою сюди важко було назвати поїздку комфортною, виглядало на те, що тепер про таке слово як «зручність» взагалі варто забути. Дві крайні лави вагона зайняли двійко військових, тому в’язням довелося потіснитися.

– Куди нас везуть? – запитав Засмужний.

– На курорт, – відповів єфрейтор, і обидва солдати задоволено заіржали.

З цього в’язні зробили висновок, що везуть далеко не на курорт.

Їм ніхто нічого не збирався пояснювати, тим більше не збирався виправдовуватися перед ними за незручності. Як худобу, їх погрузили у вагони і кудись повезли. Куди – ніхто не знав. Крізь запотілі від людського дихання шибки вікон мало було що видно. Тільки одного разу вдалося прочитати назву міста, яке поїзд проїхав, навіть не зупинившись у ньому. Лінц. Отже, везуть не просто на південь, а й, можливо, навіть у саму Австрію. Тільки навіщо? У декого зажевріла надія, що десь там, у високих кабінетах Відня, зрозуміли, що нераціонально тримати таку велику кількість чоловіків у тюрмах, і цілком реально, що їм видадуть зброю й відправлять на війну. Оскільки везли якнайдалі від Галичини, то, з усього видно, що прийдеться воювати з Сербією.

Теодор Засмужний не поділяв цих настроїв. Не те, що йому подобалася тюрма, але й на фронт не дуже хотілося. Місяці, проведені у камері Терезіна, отверезили його, зробили більш раціональним у думках.

Того дня лише одного разу поїзд зупинився. Не на якомусь вокзалі, а майже серед поля. В’язнів вигнали з вагонів, повідомивши, що на справляння своїх природних потреб і на прийняття їжі відводиться лише півгодини. З кожного вагона четверо рознощиків їжі принесли по два великі баняки, у яких була якась каша. Цю баланду назвали кашею через те, що іншої назви вона не витримувала.