Розділ «28 липня»

З цими словами війт розвернувся і, навіть не надівши кашкета, попрямував до церкви. Чоловіки також почали розходитися.

Засмужних серед них не було, і звістку про початок війни у їхню хату приніс всюдисущий Юрко. Від несподіванки Пелагея опустилася на стілець і заголосила. Малий Михайлик, звичайно, нічого не зрозумів, але за компанію заплакав також. Теодор нагримав на них обох, від чого жінка затихла, зате хлопчик заревів сильніше. Батько висварився і вийшов на двір. Там він побачив, що через тин до нього перелазить Іван. За ним вервечкою бігли троє його дітей. Найменший Дмитро не зміг перелізти і, залишившись за тином, заплакав.

– Одна надія, що ми не встигнемо добратися до фронту, – зустрів брата Теодор.

– Слабка надія, – відказав той. – Сербія Сербією, але не вона головна тут. Вона – як цап відбувайло. Не було б Сербії, знайшли б когось іншого.

– Чому ти так думаєш?

– Скажи мені таке: ну навіщо наслідник поїхав до Сараєва? Хіба він не знав, що це порохова бочка?

– І він поїхав, щоб його вбили, – докінчив його думку Теодор.

– Чому зразу вбили?

– Але ж вбили! І тепер це ми розгрібаємо.

Перша мобілізація у Кам’янці Лісній почалася через два дні, і під неї потрапив Іван Засмужний. Почувши таке, Анастасія пригорнула до себе дітей і заголосила. А Іван, хоч і був внутрішньо готовий до цього, став посеред хати і не знав, що робити. У такому стані його і застав Теодор. Він подивився на розгубленого брата і невтішну зовицю і вирішив взяти ініціативу у свої руки.

– На коли повістка? – поцікавився він.

– На завтра, – відповів Іван.

– То чого ти стоїш слупом? Гадаєш, прийдуть до тебе, побачать, що ти не готовий і залишать тебе в спокої? Плач не плач, а збиратися треба.

Слова молодшого брата принесли якийсь спокій і впевненість. Іван неначе вийшов зі стовбняку, навіть жінка перестала схлипувати.

– Настуню, хватить сліз, наплачешся, коли чекатимеш Івана. А зараз збирай чоловіка до війська.

– Що збирати? – підвелася вона. – Може, щось тепле?

– Не треба. Не зима, а форму йому дадуть воєнну. Щось поїсти на два-три дні. А до зими, сподіваюся, все закінчиться.

Розуміючи, що участь брата його не мине, Теодор ввечері, коли Іван вже ліг перед війною востаннє спати, покликав у вільшину Юрка.

– Навіщо аж сюди? – дивувався наймолодший брат. – Хіба не можна було поговорити надворі?

– Не хочу, щоб Палазя чула, – відповів Теодор. – Слухай, Юрку. Ти вже дорослий і багато чого вже знаєш. А не знаєш, то скоро дізнаєшся. Іван перший. Ще день-другий – і за ним піду я. Тебе мобілізація не зачепить. Тобі немає двадцяти одного. Тому ти залишишся на господарстві. Бачиш, як цього року вродила пшениця. Шкода буде, коли пропаде хліб. Завтра ми відпровадимо Івана й одразу візьмемося за косовицю. Не знаю, коли прийдуть за мною. Але я не про те. Всі думають, що ця війна ненадовго. Я і сам говорив Настуні. Але думається мені, що ні до зими, ні навіть до весни ми не повернемось. Не знаю чому, але майже впевнений у цьому. Крім того, Юрку. Війна є війна. Всяке може трапитися. Хочеш не хочеш, приходиться зважати і на це. Якщо зі мною щось трапиться… Ну чого ти так дивишся? Можуть мене вбити? Певно, що можуть. І ніякі сльози цьому не завадять. Так от. Якщо зі мною щось трапиться, я хочу бути впевнений, що моя родина не залишиться сама.