Розділ «28 липня»

– А чому ти впевнений, що вони не воюватимуть?

– Так їхні царі братаничі!

Теодор усміхнувся.

– А ти не знаєш, як поводять себе Липаки!

Теодор мав на увазі братів Миколу і Степана Липаків із сусіднього хутора, які вже з десяток років воювали за батьківський спадок. За ці роки вони встигли залучити до своєї війни сусідів, війта, суд. Все було даремно. Ніхто з братів не хотів поступатися своєю землею ні на ступню.

– А тут не бáтьківщина, а пів-Європи, – продовжував Теодор.

– Та ми з Росією, здається, живемо в мирі.

– Дай то Боже, щоб не справдилися наші слова!

Справдилися! Спершу видавалося, що все якось само собою розійдеться, що трагедія Сараєва не стане розбратом між правителями Європи, що, врешті, Сербія прийме все і згодиться на ультиматум. Надто вже непередбаченим і страшним видавалося всім майбутнє.

У вівторок зранку біля церкви зібралися чоловіки. На невеликому щиті, де звичайно вивішувалися повідомлення про найближчі служби, хтось приклеїв невеликий папір з двоголовим орлом зверху. Під ним великими буквами написано «До моїх любих народів». Чоловіки обступили щит і уважно слухали, як війт Проців читав маніфест. Видно, він сам і повісив його, тільки отримавши у канцелярії. Тепер же війт, мов старанний учень на уроці, чітко вимовляв слова, наче боявся своєю поспішністю спотворити написане.

Чоловіки слухали мовчки, вдумуючись у прочитане, і старалися уявити, чим це торкнеться їх особисто. Те, що буде війна, вони, попри усі наївні надії, знали і загодя готувалися до неї. Те, що їх призвуть, також. Єдина надія, якою каменюхи тішили себе, була у тому, що Австро-Угорщина розіб’є маленьку Сербію швидко і при цьому обійдеться без резервістів. (Останнього місяця повсюдно вивішували плакати й мапи, де кожен міг подивитися на розподіл сил у Європі і порівняти величну Австро-Угорщину і Сербію. Це порівняння було далеко не на користь останньої.)

Ілько Проців закінчив читати, зняв кашкета, витер хустинкою спітніле чоло.

– Ось так, люди, – сказав він. – От ми і дочекалися війни.

Ці слова неначе прорвали греблю, і чоловіки наперебій заговорили. При цьому ніхто не чув іншого. Зрештою, це тривало недовго. Якось одразу всі затихли, неначе засоромилися цієї суто жіночої слабості.

– А нас призвуть? – запитав хтось.

– А ти гадаєш, що найясніший цісар просто так написав цей маніфест! – подав голос Осип Бучма. – Даремно, чи що, тебе вчили у війську?

– Але ж скільки цієї Сербії?

– Скільки б не було, а воювати з нею доведеться, – мовив Проців. – Гадаю, найближчими днями вам прийде повістка. Тому я прошу вас нікуди не віддалятися з дому. А то не знати, як віднесуться жандарми на вашу відсутність. Не приведи Боже, подумають, що ви дезертири. А за таке, знаєте, під час війни по голівці не погладять.

– Пане війте, а де ваш син Семко? – саркастично поцікавився Бучма.

– Семен ще вчора поїхав до Перемишля. Зважте, що ще перед початком війни. І поїхав у справах. Крім того, ви знаєте, що він комісований і у війську не служив, тому і не є резервістом. А ви маєте бути готовими будь-якого дня надіти форму.