Розділ «Два тижні вересня»

– Почекайте! – зупинив Михайло. – Ось ця дівчина!

Він показав на тендітну постать білявки, що саме покинула найближчу палатку.

– Ось вона мене тут бачила! – радісно мовив Засмужний.

Сержант недовірливо подивився на нього й окликнув дівчину. Вона підійшла ближче.

– Ви знаєте його? – безцеремонно запитав Чернов.

Санітарка перевела погляд на Михайла.

– Так, – відповіла вона. – Ви принесли свого пораненого товариша.

– Ви не помиляєтесь? – допитувався сержант.

– Ні, звичайно.

Чернов з якимось жалем знову поставив автомат на запобіжник.

– Можеш іти, – грубо сказав він.

У Михайла відлягло від серця, але перед тим як повернутися до своїх, запитав у санітарки:

– Як він?

– Готують до операції. Але не переживайте: рана у нього неглибока.

– Рана не глибока, а з бою тікають при першій же нагоді, – невдоволено мовив Чернов. – Марш у бій!

Михайло не став чекати наступного «запрошення» і побіг назад.

Того дня лінію оборони вони не взяли. Зате увечері сталася «визначна» подія: поріділому у черговій м’ясорубці батальйону нарешті вручили зброю. Але що то була за зброя? Не «дєгтярьови» чи ППШ отримав червоноармієць Михайло Засмужний. Йому вручили стару іржаву трьохлінійку без ременя. Замість нього до кільця на прикладі була прив’язана мотузка. Іншого кільця не було зовсім. Михайло недовірливо тримав гвинтівку у правій руці, а ліву підставив, щоб отримати з десяток таких же іржавих патронів.

Такий же арсенал отримали й інші солдати. До них же одразу ж підступив єфрейтор.

– І не думайте стріляти з них, – попередив він.

– Чому? – здивувався Засмужний.