Розділ «Два тижні вересня»

До них підсів старший солдат з погонами єфрейтора.

– Хлопці! – сказав він тихо. – Рекомендую вам взагалі припинити подібні розмови.

– А то що? – з викликом відповів Кудрик.

– Ви ще зовсім мало на фронті і повірте мені, те, що ви пережили сьогодні, не найстрашніше, що може бути. Повірте мені. Я на фронті з червня сорок третього.

– Що може бути страшнішим від того, що ми пережили? – здивувався Засмужний.

– Особливий відділ, – приглушено мовив єфрейтор. – Тут ви, як бачите, вижили, а там – це кінець.

З цими словами єфрейтор відсів. А каменюхи залишилися сидіти у невіданні. Тим часом до них під’їхала вантажівка, до якої була причеплена польова кухня. З кабіни виліз тучний повар і, звично озирнувшись довкола, ні чому не дивуючись, по-діловому направився до кухні. Бувалі солдати одразу ж підвелися і вишикувалися біля кухні з казанками.

– Ей, салаги! – гукнув повар до галичан. – А ну піднімайтесь, нагодую. Війна війною, а обід за розкладом.

Він помітив, що ніхто із «салаг» не має посуду.

– Перший день? – запитав він і, отримавши ствердну відповідь, сказав: – Позабирайте посуд у вбитих. Він їм однаково вже не пригодиться, а вам ще воювати і Батьківщину захищати.

Почувши таке, новобранці застигли розгублені, а вже знайомий єфрейтор спокійно сказав:

– Ідіть, синки! Негоже солдату бути голодним.

Галичани нерішуче розбрелися полем, вишукуючи серед речей вбитих так потрібні зараз казанки, кружки і ложки, а знайшовши їх, ставали у загальну чергу до польової кухні.

Так 14 вересня 1944 року була взята перша лінія оборони Арпада. Попереду були ще три, потужніші й краще озброєні.

Наступні бої мало чим відрізнялися від першого. Зранку до поріділого попереднього дня батальйону «полуторки» привозили зібраних з усієї Галичини новобранців, звідки вони одразу потрапляли у вир бою. Одна-дві атаки – і переважна більшість батальйону залишалася лежати перед черговою ворожою вогневою точкою.

Вже перший бій ставав уроком для новобранців. Чомусь так трапилося, що можливість бути вбитим у другому бою, а тим більше у третьому і далі, була менша, ніж у першому. У цьому наглядно переконався Михайло Засмужний. Не минало дня без того, щоб їх не кидали в бій, а то й двічі, а кулі свистіли мимо. Ці бої в усьому повторювалися: в руках лише казанок з ложкою, попереду черговий дот, позаду траншея із загороджувальним загоном, а поруч незмінний капітан Моторін з криками «За Сталіна!», «Назад, дезертири!» і «Розстріляю як собак!».

Чомусь друга лінія оборони угорської армії виявилася найбільш неприступною. Її, розташовану в скелях перед широким плесом невеличкої річки, прасували снаряди артилерії, перед нею виростали гори трупів червоноармійців, річка ставала червоною і розливалася від тіл і крові, а оборона трималася. Якщо радянське командування сподівалося, що в угорських дотах закінчаться патрони, то воно помилилося. Здавалося, набоїв в угорців було безмірно. Крім того, навчені досвідом попередньої лінії оборони, угорське командування розпорядилося укомплектувати доти двома кулеметами – коли нагрівався один, стріляли з другого.

Десь під час восьмого бою (а їх лік Михайло втратив майже одразу; чи до статистики тут, коли кожна хвилина може стати останньою) наштовхнувся на свою кулю Федір Кудрик. Він якось неприродно вигнувся і звалився на правий бік. Засмужний, що біг поруч, нахилився над ним.

– Куди? – запитав він.

Кудрик відірвав від правого боку живота закривавлену руку.