Розділ «Два тижні вересня»

– Я тебе винесу.

З цими словами Михайло Засмужний закинув земляка на спину і потягнув його в тил. Мимо бігла чергова партія новобранців – перелякана та беззбройна. Вони з деякою заздрістю проводжали каменюхів.

– Хлопці! – крикнув на ходу Михайло. – Ні в якому разі не відступайте назад і по можливості падайте на землю.

Він, не зупиняючись, перескочив через окоп із загороджувальним загоном і вже, як міг, швидко побіг у напрямі до медсанбату, що виднівся серед дерев недалекого лісу.

Його помітили і назустріч побігли дві молоденькі санітарки. Вони перехопили Кудрика, взяли його попід руки і понесли до найближчої палатки. Михайло ще хвильку почекав, зібрався думками і, повернувшись, побрів у напрямку бою. Щоб скоротити собі дорогу, вирішив піти навпростець.

Поблизу траншеї його зупинив офіцер загороджувального загону.

– Чому не в бою? – строго запитав він. – Дезертир?

– Ні, – перелякано відповів Засмужний. – Відніс друга до санітарів. Поранили його.

– Який друг? Що ти лепечеш? – перебив його офіцер. – Чому самовільно покинув бій.

– Так кажу ж, пораненого відніс.

Офіцер звично схопився за кобуру, але чомусь передумав.

– Чернов! – покликав він.

Поруч виник сержант.

– От що, Чернов! Бери цього панікера і перевір, чи говорить він правду. Якщо бреше – прикінчиш на місці.

Сержант зняв автомат із запобіжника і, штовхнувши ним Михайла, сказав:

– Пішов!

Засмужному нічого не залишалося, як попрямувати назад до медсанбату.

– Ну, де тут твій поранений? – поцікавився сержант Чернов.

Михайло озирнувся. Серед численних палаток бігали санітари і військові. Засмужний уважно придивився до них. Він сподівався побачити знайомих санітарок, яким віддав Кудрика, але дівчат ніде не було.

– Ну? – нетерпляче запитав Чернов. – Думав обманути нас? А ну відійшли.