Розділ «9»

— Еге ж. Усе крутили-вертіли: де познайомився, чи винен йому гроші, скільки, яз що, коли бачилися, чи був у Києві дванадцятого грудня і всяке таке. Я їм сказав, що колись познайомився з ним у барі, але знайомство не підтримував. Нічого не винен, справ з ним ніяких не мав, а дванадцятого був в Одесі. Але ось питання: звідки їм відомо, що ми з Антоном знайомі? — уп’яв очі у кравчиню Потоцький. — Вони мені на таке запитання не відповіли б. Та я їх про це й не питав.

— А чому мене питаєш?

— Та тому, що вервечка до тебе тягнеться. Крім тебе, про це ніхто не знав. Ти мене з ним знайомила, і ти все нам влаштувала.

— І що з того?

— А те, що міліція почала провідувати тебе на квартирі, як я з’ясував. І ти до них бігаєш. От мене й цікавить, що це за нова дружба у тебе! — зле закінчив Григорій.

— Дурень, — промовила жінка, водночас гарячково міркуючи: «Звідки все це стало відомо Потоцькому?» — і раптом згадала, що увечері, після того, як з нею розмовляв полковник Коваль, дзвонила Віті і попросила, щоб фурнітуру і тканини, які тримає вдома, віднесла тим часом, до Григорія і, якщо прийдуть з міліції, нехай скаже, що в Одесі вона не шиє. — Дурень ти, Григорію, — повторила вона. — І тому побоявся до мене зайти, — сумно посміхнулася жінка, пом’якшуючи цим свою брутальність. — Журавель помер… І взагалі, що це за розмова на вітрі, давай хоч за ріг сховаємось. Еге ж, Антон Іванович помер, земля йому пухом, — повторила кравчиня, коли зайшла у під’їзд Радіокомітету разом із сторопілим Потоцьким, що покірно поплівся за нею. — Нещасний випадок, отруєння газом. Але, можливо, і вбивство. Коханочка у нього була, Нінка, ти її не знаєш, друкарка інститутська. Дурив їй голову, обнадіював, а потім вона зневірилася. От і помстилася…

«Пан» Потоцький не відразу зібрався з думками.

— Виходить, помер, — промовив голосом, з якого зникли тривожні нотки і замість них з’явилися зовсім інші. Певно, його влаштовував такий поворот подій… Значить, у зв’язку з цим і викликали, слідство ведуть… — Григорій глибоко вдихнув холодне повітря і несподівано закашлявся. — Мені, звичайно, нічого не сказали, — продовжив через кілька секунд, і я подумав… У такому разі все ол райт! — уже весело закінчив він. — І слава богу. Баба з воза — кобилі легше!..

— Та як ти смієш! — обурилася жінка. — Як ти смієш так говорити, цинік! Він у сто разів був благородніший, ніж ти.

Вона рвонулась геть від Потоцького, але той силоміць затримав її.

— Стривай! Хочу все до кінця з’ясувати. А ти причому, Келя, у такому разі? Чому міліція тобою зацікавилася. Хіба ти його згубила?.. Втім, і ти на нього, певно, ставку робила…

— Мене він цілком влаштовував і нежонатим.

— Чого ж тебе тягають?

— Допитують усіх, хто знав Антона.

— Але як же вони мене вирахували? Звідки узяли, що і я його знав? Я йому листів не писав, він мені теж. У хату до нього не ходив. Мене там ніхто не бачив. Виходить, все ж таки ти — інформатор. Від тебе усе йде, люба!.. А я у тебе, певно, єдиний справжній друг, і ти це знаєш. Для мене ти, твоя сім’я от уже скільки років водночас є і моєю сім’єю — адже поки що іншої не завів… Я піклуюсь, коли ти просиш, про твою Віту як про рідну дочку, і ти можеш спокійно жити тут, влаштовувати свої справи… А ти от затіяла якусь нечесну гру і своїм бабським язиком можеш згубити багатьох людей…

Усю цю тираду Григорій виголосив з болем.

Килина Сергіївна дивилася в його змерзле обличчя із сніжинками на віях і думала, що за багато років знайомства вона так і не розпізнала цю людину.

— Скажи чесно, Келечко, про модель для чобітків випадком не ляпнула?

— Потоцький, ти зовсім здурів від страху!

— Здурієш з вами! Я не тільки за себе, але й за людей відповідаю… То поясни все ж, яким чином у них з’явилася моя адреса і телефон? Як у міліції дізналися, що я знайомий із цим Журавлем? Сам же він не міг їм цього сказати! У морзі!