Розділ «9»

— Ні. Зустрінемося біля поштамту.

— Але нащо?! — Килина Сергіївна уже почала сердитися. — Що за витівки?! Та й погода гидка. Чого мені бігти на вулицю.

— Погода нормальна. А «чого» — поясню при зустрічі.

— Гаразд, — нарешті погодилася кравчиня, розуміючи, що «пан» не буде так наполягати, не маючи достатніх підстав, але головним чином тому, що була заінтригована незвичайною для нього поведінкою. Виправдуючи цю поступку Григорію, вона говорила собі, що дізнається і про доньку, якої два тижні не бачила і до якої Потоцький мав зайти.

Килина Сергіївна накинула елегантне зимове пальто, пошите нею самою за своїми ж викрійками, примостила на голові грайливу норкову шапочку, яка разом з таким же темним комірцем утворювала приємний ансамбль, і, з жалем глянувши на малюнки, розкидані по столу, від яких їй так не хотілося відриватися, зачинила за собою двері.

Григорій перестрів її, коли вона ще не підійшла до поштамту. Високий, у довгій дублянці, він якось враз насунувся, притерся до неї збоку, і Христофорова від несподіванки злякано відсахнулася.

— Ти чого? — упізнавши Григорія, обурилась жінка.

Втім, обурюватися вона почала вже на порозі свого будинку, бо «пан» Потоцький не тільки відірвав її від роботи, але й безсовісно обдурив, сказавши, що надворі гарна погода. Дув сильний і якийсь колючий вітер, гнав поземку, і вулиці лежали у сірому світлі невиразні й холодні, що викликало тугу.

Втім, тоскно їй було сьогодні уже від того моменту, як прокинулася у тьмяному світанку і ще довго лежала у ліжку, намагаючись зрозуміти, чому їй так не хочеться вставати, чому раптом напосіла якась нудьга. Певних причин для цього не було, навіть сон не могла пригадати, і вона примусила себе підвестися і узятися до роботи, яка допомагала відключитися від незрозумілих тяжких передчуттів.

На вулиці вона підняла комірець, сховала в нього лице і попрямувала до Хрещатика неквапно, хоч Григорій, певно, нетерпляче чекав її. Безцеремонність цього «пана», на що раніше вона якось не звертала уваги, з певного часу стала дратувати її. Але терпіла цього нахабу, бо був єдиною людиною, до якої після смерті бабуні могла звернутися Віта з тим чи іншим проханням як до сусіда і давнього друга їхньої сім’ї. А коли сама затримувалася у Києві, то Григорій регулярно повідомляв їй про все, що стосувалося доньки.

Зараз, йдучи Хрещатиком, вона відчувала, що варто відірватися від роботи, як на душу знову навалюється ранковий тягар і думки повертаються до Журавля. І тьмаве світло вулиці, яке зливалося з таким же сірим низьким небом і тиснуло в грудях, якось пов’язувалося в її підсвідомості із загибеллю Антона Івановича, з тяжкою неминучістю смерті, з думками про безглуздість житейської суєти, про те, що життя влаштоване гидотно… Такі почуття її охоплювали дуже рідко, і вона буквально ненавиділа себе, коли навалювалася хандра…

— Ти чого! — обурено повторила жінка, коли Григорій так несподівано і брутально обірвав її думки. Вона сердито подивилася на цього звичайно спокійного, діловитого чоловіка і раптом помітила на округлому, ситому обличчі його збентеження. — Так що ж сталося?

— Та нічого особливого, — відповів «пан», йдучи поруч. — Якщо не рахувати, що мною цікавляться в міліції.

Килина Сергіївна звела брови:

— В якій міліції?

— Тебе це дивує? — з в’їдливою іронією у голосі промовив Потоцький. — Тобі важливо, в якій саме? Не у вашій, київській, а, скажімо, в одеській. Це міняє справу?

— А що? — запитанням на запитання відповіла жінка, затуляючись від пронизливого вітру, який війнув їй в обличчя. — Чому міліція?

— От і мене цікавить: «чому»? І найголовніше, чому мене в Одесі розпитували яро твого приятеля Журавля, який живе у Києві?

Килині Сергіївні хотілося поправити його: не «живе», а «жив», але вона стрималася.

— А-а, — тепер і собі здивувалася Христофорова. — Тебе? Про Журавля?