Розділ «5»

Зеленкуваті очі жінки спалахнули вогнем.

Після короткої паузи вона сказала:

— Якби миш’як, наприклад, то могла б подумати і на яку-небудь подруженьку. Мене з цього списку, я сподіваюсь, ви виключите. Полковник ніяк не реагував на цю риторичну репліку, і жінка продовжила свою думку: — Так, так. У Антона була ціла зграя коханок, і з ними він поводився не завжди гречно. Набридне — викидав, як цуценя… Але багато хто був від нього просто в нестямі… Наприклад, наприклад… Та ось, недалеко ходити, ця сама інститутська Ніна. Я вже казала, закохана по самі вуха. І підозрюю, страшенно хотіла, щоб він забрав її до себе, одружився. У неї в сім’ї негаразд. Чоловік якийсь садист, старший за неї, б’є, батько віддав за нього, за свого товариша по чарці, у сімнадцять років…

Вона це приховує, але я знаю. Антон жалісливий, а може, й сподобалась, вона таки нічого собі… Правда, як на чий погляд. Надто вже тиха, терпляча, послужлива, я сказала б, якась покірна. Ти її ногою, а вона до тебе душею. Навіть гидко! Але чоловікам такі подобаються. Надто тим. кому жінки нелегко діставалися або котрі у якої-небудь мегери під ковпаком сидять. — Згадавши раптом, що полковник теж чоловік, Килина Сергіївна ніяково всміхнулася і запитливо глянула на нього: — Я не люблю таких. Вони принижують жіночу гідність. Нінка йому служила вірою і правдою, мовчки терпіла всілякі примхи, це, певно, не йшло в порівняння з домашнім пеклом. Та й у коханого, як відомо, і кулак солодкий… Ні, ні, це Антона Івановича не стосується… Так, приказка… Журавель якось пообіцяв їй одружитися… Ну, обіцяв, обіцяв, посіяв надію. А насправді за ніс водив. Та це й зрозуміло. Нерівня вона йому. Без освіти… Якщо надовго — то нецікава, одноманітна, в одному платтячку може півроку ходити. Щоправда, чистьоха, хоч плаття і одне, немодне, запране, але чисте… Якби миш’як, я повірила б… Знаєте, від любові до ненависті один крок… Не хочу даремно обмовляти, але могла, могла б Нінуся! Допік, значить, їй! Прийти у гості, а потім газ відкрити і піти… І жодних слідів!.. Одного разу ця сумирниця таким оком на мене кинула — мурашки по спині побігли. У тихому болоті чорти живуть.

Килина Сергіївна промовчала, що це сталося тоді, коли Журавель при Ніні обійняв її на дивані.

Ковалю згадалася стаття у газеті якогось психолога. Вчений писав, що бувають хвилини, коли людина ненавидить того, кого любить. Таке трапляється рідко і триває, на щастя, недовго. І винен у цьому лише механізм людської психіки, коли миттєвий емоційний сплеск випереджає розумовий процес… На щастя, зрештою усвідомлене почуття любові перемагає коротке роздратування…

Перемагає… Але що може статися протягом нехай короткого сплеску ненависті, коли людина погано контролює свої дії?!.

— Ось тепер, — говорила далі Христофорова, — коли бідолашного Антона не стало, вона спокійнісінько уживеться з чоловіком… Та й навіщо було Антонові одружуватися? Зв’язувати себе. Це тільки зашкодило б йому. Він був людиною науки. Йому потрібна була просто щира, розумна подруга…

Ковалю подумалось, що саме себе Килина Сергіївна цілила в такі подруги Журавлю, без жодних офіційних зобов’язань, які обмежують особисту свободу.

— А вже коли сивина засріблиться, коли багато що досягнуто, справа інша — можна й одружитися, Втім, що тепер говорити, бідолашний Антоні От тобі й наука, от тобі і кар’єра! — гірко закінчила кравчиня.

Ну, ця Христофорова, вона немов навмисне узялася підпускати шпильки! Адже й він вдруге одружився, коли вже скроні засріблились…

Проте Дмитро Іванович нічим не виявив, що репліка Христофорової зачепила і його. Уміння терпляче вислуховувати людей і цього разу не зрадило. Дочекавшись, коли жінка замовкла, він спитав:

— То де ви були, Килино Сергіївно, увечері в середу, дванадцятого грудня?

— Я ж сказала: у Львові, — здивовано повторила жінка.

— А точніше? Пригадайте…