Розділ «5»

— Замовляли взуття?

Килина Сергіївна на мить затримала подих. Так он воно що! У м’якому сірому світлі, яке лилося з вікон, обличчя її ніби закам’яніло.

— Я ношу імпорт. — Жінка поворушила під столом ногою і поглянула вниз, немов і Коваль міг. побачити під столом її імпортні чобітки.

— З ким ви зустрічалися в його квартирі!

— Його друзів я мало знаю. Втім, можу декого назвати. Наприклад, Ніна. Це — друкарка з інституту. Вона йому приватне друкувала, іноді приходила допомогти по господарству… — Христофорова замовкла, потім додала: — Ну, хоч вас і не цікавлять інтимні взаємини, скажу — це його пасія. Вона в Журавля по самі вуха закохана… Іще хто? Різні люди заходять, зустрічала у нього якусь акторку, вчительку, здається, Галиною звуть… дитячого лікаря Олю… От і всі, кого бачила… Вірніше, кого запам’ятала…

— Це все замовниці? Черевички або чобітки?

Жінка знизала плечима:

— Квартира у нього відкрита. Заходять просто «на вогник». А чому ви кажете: «замовниці»? — схаменулася Христофорова. — Адже він не швець, а вчений, молодий науковець… — Під пильним, дещо іронічним поглядом полковника Килина Сергіївна розгубилася. — Ну, звичайно, він уміє й шити. Золоті руки. Можливо, комусь і пошив черевички… Не знаю. Його хобі мене мало цікавить…

— Гаразд, — поморщившись, погодився Коваль. — До черевичків та жінок ми ще повернемося. — Килина Сергіївна усе дужче нагадувала йому дружину, і це його сердило, бо зараз було зайвим, заважало йому працювати. — А чоловіки? Були у вашій компанії чоловіки?

— У моїй? Ви знаєте, ні. А в Антона Івановича один тільки завжди стирчить. Ну, це співробітник і сусіда — Павленко. Людина з головою, здібний, теж науковий співробітник… Щоправда, трохи дивакуватий. Одружений, але до чужих спідниць липне…

Дмитро Іванович запитально глянув на Христофорову.

— Ні, не до моєї, — зрозумівши його погляд, фиркнула жінка. До тієї ж Нінки, друкарки.

— А вороги у Журавля були?

— Вороги? Не думаю. Людина він весела, доброзичлива, є в ньому щось дуже симпатичне, принадне. З ним приємно спілкуватися. А втім, у кого ворогів немає… — зітхнула кравчиня, — А чому все-таки Журавель вас цікавить? І чому ви весь час про нього у минулому часі говорите?

— Я вже сказав, що мені запитання ставити не треба, — нагадав Коваль. — Проте на це відповім: Журавель загинув.

— Як загинув? — наморщила лобик Килина Сергіївна. — Що значить «загинув»? Як це розуміти? Помер? Вбили? Коли? Хто? — Вона випросталася у кріслі, немов збиралася підхопитися і бігти, шукати кривдника.

— Помер, — підтвердив Коваль, уважно стежачи за реакцією жінки.

— Не може бути! Від чого?

— Отруївся газом.

— От тобі й на! — закусила губку співбесідниця Коваля. — Ні, ні! — вигукнула вона за секунду. — Ви щось плутаєте. — Вона висмикнула з модної сумочки напахчену хустинку і, немов тільки тепер повіривши полковнику, дозволила собі заплакати.