Розділ LXXVIII ОБМІН КІНЬМИ

Ця не дуже люб'язна відповідь не збентежила Колхауна. Він ще не зачіпав теми, яка його цікавила, отож і не втрачав надії на успіх.

Про що він хотів говорити, неважко було здогадатися з його промовистого погляду, спрямованого, як і перше, на Ісідориного коня.

— Та ні, сеньйорито, я не кажу, що й мене здивувало ваше зникнення. Я подумав, що ви мали на те свої причини. А побачивши, як ви їздите верхи, перестав за вас тривожитись. Я був просто вражений, так само як і всі мої товариші. А який у вас був кінь! Здавалося, він не скаче, а летить! Та оце ж ви начебто й сьогодні на тому самому. Я не помиляюся, сеньйорито? Ви вже пробачте, що я питаю про такі дрібниці.

— На тому самому? Стривайте, зараз пригадаю. Я їжджу на багатьох конях… Здається, того дня я була на цьому. Так, так, згадала. Він, поганець, тоді зрадив мене.

— Зрадив? Яким чином?

— Навіть двічі. Уперше — коли наближалися ваші люди, а вдруге — коли оті індіанці… та ні, не індіанці, але про це мені сказали потім… так от, коли ті індіанці скрадалися крізь зарості.

— Але як він вас зрадив?

— Заіржав. Він мав знати, що цього робити не можна. Скільки його навчали — а все марно. Ну нехай. Ось повернуся на Ріо-Гранде, то більш не їздитиму на ньому. Хай іде назад на пасовище.

— Пробачте, сеньйорито, що я таке кажу, але як на мене, то буде дуже шкода.

— Шкода чого?

— Позбутися такого чудового коня. Я багато дав би, щоб мати його в своїй стайні.

— Ви жартуєте, сеньйоре. Звичайний собі мустанг, хіба що трохи кращий на вигляд і прудкіший за інших. У мого батька п'ять тисяч таких, і серед них багато куди кращих за нього, та й прудкіші є. Але він добрий для довгих подорожей, оце ж тому я на ньому і їду. Я саме повертаюся додому, на Ріо-Гранде, а коли б не це, то залюбки віддала б його вам чи комусь іншому, хто б так само вподобав його, як ви… Ану стій тихо, коню! Ось бачиш, є люди, яким ти подобаєшся більше, ніж мені.

Останні слова були звернеш до мустанга, що начебто так само нетерпляче, як і його господиня, чекав закінчення тієї розмови.

Що ж до Колхауна, то він мав не менше бажання продовжити її чи принаймні привести до іншого кінця.

— Ще раз пробачте, сеньйорито, — мовив він, прибираючи ділового вигляду, проте в голосі його чулися невпевнені нотки. — Та коли ви такої невисокої думки про свого сірого мустанга, я був би радий помінятися з вами. Може, мій кінь і не надто гарний, але техаські торговці давали мені за нього добру ціну. Він, правда, не прудкий на ноги, зате дужий і можу вам обіцяти, що він щасливо довезе вас додому та й надалі служитиме вам добре.

— Як, сеньйоре? — здивовано вигукнула Ісідора. — Ви хочете обміняти свого прекрасного американця на мексиканського мустанга? Це надто щедра пропозиція, а скоріше просто жарт. Чи ви знаєте, що в нас на Ріо-Гранде за одного американського коня дають три, а часом і шість мустангів?

Колхаун це добре знав, але знав і те, що Ісідорин мустанг переважить для нього цілу стайню таких коней, як той, що був під ним. Він на власні очі бачив, який то прудкий кінь, та й не раз чув про це від інших. Саме такий був йому потрібен, і він віддав би за нього не тільки свого «прекрасного американця», а й приплатив би на додачу повну ціну того мустанга.

На його щастя, мексиканка й не подумала правити зайвого. Хоч вона добре зналася на конях і кінних торгах, проте гендлярської жилки не мала. У коралях, чи, точніше, на пасовищах, її батька було тисяч п'ять мустангів — то чого б їй відмовляти людині в такій дріб'язковій послузі, нехай і людині незнайомій чи, може, навіть ворогові?

Вона й не відмовила.

— Якщо ви не жартуєте, сеньйоре, — сказала вона, — то я згодна.