Розділ XV ВТІКАЧКУ ПЕРЕХОПЛЕНО

— Ні, не тільки… Власне, про індіанців я й не думав.

— Ще якась небезпека? Яка ж, сер? Скажіть мені, щоб я стереглась її надалі.

Моріс відповів не одразу. Його увагу привернув якийсь звук, і він обернувся, так наче й не чув запитання.

Зрозумівши, що він щось почув, креолка й собі прислухалась. До неї долинуло пронизливе й уривчасте іржання, потім знов і знов, а тоді — тупотіння копит. Наближаючись, ті звуки немовби стрясали навколишнє повітря.

Для ловця коней усе те не було загадкою. І слова, які вихопилися з його уст, водночас відповіли й на попередив запитання дівчини.

— Дикі жеребці! — вигукнув мустангер, не приховуючи тривоги. — Я й думав, що вони десь у цих заростях. Так і є.

— Це та небезпека, про яку ви казали?

— Атож.

— А чого їх слід боятися? Це ж усього-на-всього мустанги.

— Ваша правда, загалом їх боятися нема чого. Та саме тепер, о цій порі року, вони стають люті, мов тигри, і майже такі ж підступні. Атож, розлючений дикий жеребець небезпечніший за вовка, пантеру чи ведмедя.

— Що ж нам робити? — спитала дівчина, уперше виказавши острах. Вона під'їхала майже впритул до мустангера, що одного разу вже вирятував її з небезпеки, і, стривожено дивлячись йому в очі, чекала відповіді.

— Якщо вони нападуть на нас, — відказав той, — ми матимемо тільки два способи врятуватися. Або залізти на дерево, покинувши наших коней їм на поталу…

— Або? — спитала креолка спокійно: видно було, що в неї стане духу знести найтяжчі випробування. — Все що завгодно, тільки не покидаймо коней! Це був би ганебний порятунок.

— Та ні, це просто неможливо зробити. Я не бачу ніде такого дерева. Отож у разі нападу нам лишається тільки звіритись на наших коней. На жаль, — провадив мустангер, немов оцінюючи поглядом плямисту лошицю, а тоді свого гнідого, — вони вже й так сьогодні добре підбилися. Ще й досі не відсапались обоє. Оце для нас тепер найгірше. Дикі жеребці напевно не стомлені.

— Нам треба рушати зараз же?

— Ш, зачекаймо. Чим довше наші коні відпочинуть, тим краще. Жеребці, може, ще й не повернуть сюди, або як і повернуть, то не нападуть на нас. Усе залежатиме від того, як вони настроєні. Якщо б'ються між собою, то можуть накинутись і на нас. Вони тоді втрачають, якщо можна так сказати, будь-який глузд і нападають на всіх своїх родичів, навіть коли в тих на спині вершники… Атож, так воно і є — між ними бійка. Послухайте, як вони іржуть. І сунуть сюди!

— Слухайте, містере Джеральде, то чом би нам зараз же не податися геть від них?

— Це була б марна спроба. По цей бік відкрита рівнина, і ніде сховатися. Ми не встигнемо від'їхати, як вони нас помітять і враз доженуть. Нам треба їхати в той бік — єдине безпечне місце, яке я можу пригадати, саме там. Судячи з того, що я чую, зараз вони перекрили нам цю дорогу, і якщо ми рушимо зарано, то неминуче з ними зіткнемося. Треба перечекати, а тоді спробувати проскочити позад них. Якщо нам пощастить і вони не доженуть нас протягом двох миль, ми дістанемось до місця, не менш безпечного, аніж кораль у Каса-дель-Корво. Ви певні, що дасте собі раду з лошицею?

— Цілком певна, — не вагаючись, відповіла дівчина: перед лицем такої загрози кривити душею не випадало.