Розділ XV ВТІКАЧКУ ПЕРЕХОПЛЕНО

— Та за вас же, — відповів він трохи розгублено.

— О, дякую, містере Джеральде. Але хіба мені загрожувала якась небезпека? Ви справді так гадаєте?

— Якась небезпека! — проказав за нею ірландець, чимдалі дужче дивуючись. — Верхи на ошалілому мустангу, серед дикої прерії?

— То й що? Вона ж не могла мене скинути. Я добре вмію триматися в сідлі, сер.

— Я знаю, міс, але все ваше вміння дуже мало б вам зарадило, якби ви заблукали в цих заростях, де й корінний техасець навряд чи знайде дорогу. А до того вже йшлося.

— Подумаєш, заблукала б! Оце і б та небезпека, якої ви боялися?

— Не тільки. Ви могли зустріти…

— Індіанців? — жваво перебила його дівчина. — А що, як і зустріла б? Команчі ж тепер у мирі з нами. І вони напевне не скривдили б жінки, ці хоробрі воїни. Так казав нам майор, коли ми їхали сюди. Повірте мені, сер, я була б тільки рада зустріти цих благородних дикунів, побачити їх вільними серед їхньої рідної прерії, верхи на конях, а не такими, як бачила досі по наших селищах, — затурканими й вічно п'яними від «вогненної води».

— Я схиляюсь перед вашою сміливістю, міс, але якби мав честь бути одним з ваших друзів, то дозволив би собі застерегти вас. Ті «благородні дикуни», як ви їх називаєте, не завжди тверезі й у прерії і не такі вже шанобливі до жінок, як вам казали. І коли б ви зустріли їх…

— Коли б я зустріла їх і вони виявили якісь лихі наміри, я б просто гайнула повз них і повернулася до своїх друзів. І нехай би хто спробував наздогнати мене на моїй прудконогій лошичці. Он навіть вам це насилу вдалося, хіба не правда?

Очі молодого ірландця, й перед тим уже здивовані, розширилися ще дужче, і тепер у його погляді злилися подив і недовіра.

— Але… — вимовив він нарешті, — ви ж не хочете сказати, що не втратили влади над лошицею… що вона вас не понесла? Чи я маю розуміти це…

— Ні, ні, ні! — квапливо відказала дівчина, ледь помітно зніяковівши. — Вона таки понесла… цебто спочатку… Але потім… уже потім я побачила, що можу легко спинити її. Та, власне, так я й зробила, ви ж бачили?

— А могли б спинити й раніше?

Це запитання підказала мустангерові дивна думка, що раптом сяйнула в нього, і він нетерпляче очікував відповіді.

— Та мабуть… мабуть, могла. Певно, що змогла б, якби трохи дужче напнула поводи. Але розумієте, сер, я люблю проїхатись добрим чвалом, особливо у прерії, де можна не боятися наскочити, на — порося, курку чи дітлаха.

Моріс вражено дивився на неї. Ще ніколи в житті, — навіть у його рідній країні, де жінки славляться своєю мужністю й передусім хвацькою верховою їздою, — йому не траплялося зустріти вершницю, яка зрівнялася б з цією, що була тепер перед ним. Від подиву й захвату він не міг навіть здобутися на якесь слово.

— Сказати правду, — з чарівною щирістю вела далі дівчина, — я нітрохи не засмутилася тим, що лошиця мене понесла. Всі оті балачки, пусті компліменти часом набридають. Мені хотілося подихати свіжим повітрям і побути на самоті. І от бачите, містере Джеральде, якраз випала добра нагода: не треба було щось пояснювати, вибачатися.

— Вам хотілося побути на самоті? — спитав мустангер, видимо розчарований. — Тоді пробачте, що я завадив вам у цьому. Повірте, міс Пойндекстер, я поїхав за вами, бо таки був певен, що вам загрожує небезпека.

— Ви дуже люб'язні, сер, і тепер, коли я знаю, що небезпека справді була, я вам щиро вдячна. Скажіть, адже ви мали на увазі індіанців?