Розділ «XIV»

А в суботу ввечері, як була про те раніш умова, почали сходитись до Бондарихи. Прийшов Кость, сидить на перелазі з Настею, хвалиться: «Такі гарні люди, такі гарні, як рідні. Чого не вмію, учать, як сина. – Хвалиться: – Сам умію на воза накладати, наривати волів (у них воли), а сьогодні вже косив».

Коло перелазу з’являється Валя:

– Добривечір! От дід – так дід! – І зразу починає про свого діда. З жаром, із захватом. – Знає зілля, ліки. Про все знає, що не спитай. Історію України знає, Кобзаря мало не всього декламує напам’ять…

І про Дарвіна, і про Маркса… Знаєте, коли б такому дідові та освіту…

До гурту підходить Василь:

– Ну, так пам’ятайте: завтра по обіді – вистава!

– І п’єска буде? – швидко запитала Настя.

– Аякже! Першою піде.

– Що ж це мені робити, що в мене немає червоної хустки? – затурбувалася зразу Настя.

Всі засміялись.

– Кому що, а їй аби червона хустка: буде якась, хоч не червона.

Настя зніяковіла, розсердилась:

– Написано в п’єсі – «червона хустка», то й треба, щоб така була.

– Ну, гаразд, десь позичимо, – миролюбно згоджувався Василь, – а головне – треба зранку встигнути зробити репетицію, поставить декорацію, знайти решту акторів: хоч їхні ролі – по кілька слів, а все ж не можна без них. Потім треба зробити для суфлера будку. Шкода, що нема оце Віті.

– А то ж хто на призьбі сидить, чи не він?

Один по одному підходять:

– Це ти, Вітю?

Мовчить.

– Ніби не Вітя.