Розділ «XI»

Вечеряли також під грушею, до місяця. Пробували налагодити якусь розмову, не в’язалася. Ні, ні – та й виривались іскри ще не погашеної сварки.

Рипнула хвіртка.

Мати:

– А годі, діти, либонь, хтось іде.

Дослухається.

Загавкав собака.

– І хто ж це воно так пізно! А піди, Насте, проведи.

Настя пішла.

Вертається Настя, а за нею якась жінка з дитиною на руках. Вийшла на проміння на місячне, вітається:

– Добривечір, хліб-сіль!

– Хто це? Не вгадаю поночі, – приглядається Оксана. – Це ти, Марино? Чи не свариться прийшла, що мої женці похазяйнували в тебе на полі?

– Так цьому таки правда? – зацікавлено промовила молодиця, підступаючи ближче.

– Удова! Марина! – кинулись. Похмурі, сердиті, скучні лиця прояснились, оджили відразу.

– Та зв’язали ж. Як там вони зв’язали, може, не до ладу, того не знаю, ну, а таки зв’язали.

– Чому не до ладу? – образилась Настя. – В’язали, як і люди в’яжуть.

– Чотири копи й вісім снопів вийшло, тітко! – весело додав Вітя.

– Ну, то як же це? – допитувалась молодиця. – Хтось вас послав чи хто звелів?

– Та хто їх посилав – самі пішли, – казала Оксана. – Що їм, молодим та здоровим: пішли, заіграшки, зв’язали, наговорились, наспівались, ще й додому завидна прийшли.

– Ну, кажіть же ви! – дивується молодиця. – А я почула, то й віри не пойняла. – Одкашлялась: – Вертаюсь оце з дитиною з левади, бачу, у Гордія вечеряють коло хати. «Гордію, – кажу, – чи не зв’язав би ти мого жита завтра, а я тобі колись заплачу або одроблю». – «Ні, каже, завтра іду косити своє». Бідкаюсь, хто б же це послухав. Коли Погорілко старий за плечима: «Та чого ти, Марино, турбуєшся, жито твоє стоїть вже в копах!» – «Так, – кажу, – той саме тепер час, щоб хтось пішов в’язати вдовине жито». – «Так я ж тобі кажу, що твоє жито зв’язане». – «Хто?» – питаю. «Школярі», – каже. А я ото ж таки чула, що до вас прибули з Києва товариші, й вірю, і не вірю. Та оце й думаю, дай зайду, спитаю.