Розділ «XIV»

– Еге-ге! Та од нього, голубчика, самогоном несе, як із бочки.

Всі зареготались.

Вітя був справді п’яний і п’яний люто: козирок зім’ятий, у глині, сорочка розірвана, чуб скуйовджений, очі мутні, обличчя бліде.

Кость суворо:

– Та й де це ти так налигався, Вітю?

Вітя перестав плакати, почав щось сердито бурчати, далі лаятись. Товариші хотіли одвести спати – вирвався, на моріжок упав. Хлопці – в сміх.

– Годі! Годі! – обурено спинила їх Настя. Стала підіймати п’яного.

– Вставай, Вітю, та підеш спати.

– Я сам, я сам, Настуню! – Справді встав-таки сам, патякає:

– Настуню, ти одна мене розумієш, в тебе прекрасне серце, із тебе вийде знаменита людина, тільки не люби ти отого… отого… – Вітя люто тикав пучкою на Костя, – отого носатого, отого вирячкуватого… вухатого.

Не знаходив слів і сердито махав кулаками. Зрештою, витягнув губи, почав передражнювати:

– «Чого являєшся мені у сні, чого звертаєш ти до мене…» Поет… Знаю, куди ти хилиш! Женишок! Зятьок!.

Далі блиснула якась рішуча думка:

– Насте, ти любиш мене?

Сміється Настя:

– Ну, а як же? Люблю!

– І я тебе! – Вітя нахилився і побожно, як ікону, поцілував Настю в щоку, що та тільки ахнула.

– О! – на обличчі у Віті, заплаканому й завороженому, просяяло повне задоволення. Однією рукою обгорнув Настю, другою ткнув Костеві дулю:

– Бачив?

Здійнявся шалений регіт. Вийшла Оксана: