Розділ «XXII»

Вітя марширував за городом попід вербами. Хмурив брови, поправляв наган коло боку, одкашлювався і шепотів щось губами. Іноді вибирався на рів і дивився у двір – тоді на обличчі його з’являвся злодійкуватий вираз. Потім знову хмурився й ходив уздовж рову.

У дворі в Бондарихи щось загуркотіло, і незабаром Вітя почув радісний голос товаришів. Став на рові, виглядає. У дворі стояв віз, на возі якась діжка. Метушились Валя, Василь, Кость. Між ними дядько Кирило. «Це щось цікаве», – торкнуло Вітю. Проте вирішив бути твердим: «Не піду». Почав знову ходити. І сидів, і лежав – ніхто не виходив. Тим часом запал проходив, і брали позіхоти. Тоді він люто починав водити очима та скреготати зубами. Аж ось із двору голос Василя:

– Вітю, гов! Вітю, де ти?

Вітя витяг голову, щоб обізватись, далі, схаменувшись, стримав себе.

– Вітю, іди ме-еду їсти! – гукав Василь.

Тут уже Вітю мов щось шарпнуло за плечі, і він вибриком подався до хати. З грудей у нього випирало якийсь радісний, дикий викрик.

У хаті й коло хати – весела шатанина. Сінешні двері, що від пасіки, – навстіж. Туди й назад бігають, хустками замотані, хлопці з стільниками. Пахне кізяковим димом. Вітя увійшов у хату. Скрізь по лавках, по вікнах, на припічку стояли макітри, миски, глечики, повні меду. На долівці посеред хати стояла та сама діжка, з корбою збоку і з дірочкою внизу. Василь крутив корбу, в діжці шуміло, і в дірочку товстою цівкою плинув свіжий, вишневий мед. Хлопці насилу встигали підставляти посуд. Одну миску не вспіє поставити, а друга вже повна. У діжці шуміло, аж ходив шовковий запашний вітерець коло неї. Пахло медом і здавалось, що це шумить весняний медовий дощик, запашний і веселий.

– Де ти був, Вітю? Глянь, скільки ми вже меду накачали! – весело казали хлопці.

Вітя в хаті тримав байдужий, суворий вигляд – ніби все це для нього не цікаве. Увійшла Оксана: весела, ласкава, аж сяє. В руках – свіжі паляниці, пухкі, білі.

– Ану, діти, до меду! – Взялися до меду. Ламали паляницю, вмочали в мед, смакували.

– А ти ж, Вітю, чого не пробуєш? Ти ж, казали, охотник до нього, – звернулась до Віті Бондариха. Вітя зробив на своєму обличчі вираз «тепер мені не до меду», проте, ніби нехотя, уломив кусочок паляниці. Умочив раз, покуштував, умочив удруге… і зразу, ніби його прорвало, зареготав на всю хату:

– Аж ось коли я до тебе добрався!

Одломив од паляниці кимсу і підсунув ближче до себе полумисок. Аж виляски йшли по хаті. Усі вже понаїдались, він ще мотає, тільки злодійкувато блискає з-під лоба очима, чи ніхто на нього не дивиться.

Кость злякано:

– Вітя, луснеш!

– Всю миску виїм! – захоплено й рішуче промовив Вітя.

– Ну, всієї миски, не бреши, не виїси, – почав забирать Валя.

– А я кажу: виїм!

– Що ставиш?