Розділ «IX»

Гарячі жнива… Людей у полі, як мурашок. Кияни ще не бачили стільки. Косарі – рядами, простоволосі, сорочки повипускали; ламають жито-пшеницю, як стіну, покоси кладуть. Біліють скрізь сорочки пригнутих женців; над возами понапинаті холодки, прип’яті пасуться коні; під возами – колиски, в колисках діти. А над усім музика: ірже десь лоша, лунко хтось клепає косу, гуде далі в степу машина, робітниками густо оточена. Метушня, руханина. Все це нагонить хвилювання. Віє од ланів силою великою, могутньою, бадьорою. Забули хлопці про свій Київ. Самі собі здавалися комашками в цьому краєві серед праці й золотого хліба.

… Хлопці жнуть жито. Так жнуть, так пильнують, хапаються один наперед одного, аж піт їм очі заливає. Повернуться навкруги – самі собі віри не доймають: здається, що вчора були в Києві, тепер… тепер – на тім світі. Озираються, все лічать нав’язані снопи. Раз по раз Бондарихи питають:

– А дивіться, тітко, чи це вже на сніп буде, чи ні? Бондираха осміхається:

– Та, мо, й буде.

– Ні, ні! Там хіба пів снопа, не більше! – невблаганно гукає Настя.

– Ану, женці-молодці! Ану, робітники! – в жарт підганяє хлопців брат Бондарихи, Кирило, що живе з ними на спільній ниві.

Він з рудою борідкою, з веселими сірими очима та з русими, як у Насті, кучерями. Сам жне, а очі сміються. Все погукує:

– Ге, ге! А хто ж то з вас, женці-молодці, стільки стебла за собою кидає? – Або: – А хто ж то на ту руку перевесло крутить!

Пішов пити воду, по дорозі взяв чийсь сніп, струснув – перевесло розлізлося, як гниле, і сніп розсипався:

– Це так по-київському?

– Та хоч не завдавайте хлопцям сорому, пороблять трохи – навчаться! – оступається за киян Бондариха. Зв’язала свій сніп, переходить на постать до хлопців.

– Дивіться, хлопці, отак і отак треба робити! – Перев’язує їм снопи, крутить перевесла, учить.

Дожавши снопа, Кирило сідає на снопі перекурити, веселими очима позирає на хлопців; моргає сестрі:

– Ну, которого ж, Оксано, будеш зятем звати? Бондариха випростує спину, теж поглядає на хлопців, підтримує жарт:

– Та я вже й сама не знаю, всі хлопці браві, гудити не буду.

– А одначе? Чи не отого кучерявого? – накивує Кирило оком на Вітю.

Вітя підводить голову, крадькома, по-зрадницькому показує на Костя. А Кость мов і не чує, про що розмова: так працює, так пильнує, тільки уші та шия чогось зашарілися вогнем.

Кирило сміється.

– То ж то він до роботи так узявся, а я й не догадаюсь.