Розділ «XXVII»

Сонце підбилося під обід. Ворота до Бондарихи у двір одчинені, двері в хату – теж навстіж. В хаті – людський гомін. Посеред двору кінь, запряжений у віз. Василь в новій свитці і Валя в своїх шкарбанах складаються в дорогу: скринька, клунки, постіль, мішки з речами для музею. Вештаються з таємничим виглядом сільські хлопчаки-учні, шепочуться з Вітею. З комори до хати бігає заклопотана Настя. На поріг вийшла Бондариха, зачервонілась – чи од чарки, чи од смутку.

– Ану, діти, до хати! Всі! Перед дорогою всім годиться посидіти.

І свої, і чужі – всі пішли в хату. В хаті – повно людей: прийшли виряджати київських гостей і дід Маркіян, і веселий дядько Кирило, і Марина з своїм «золотом» на руках, тепер у керсетці і в кольоровому очіпку, і названі Костеві батьки. Сиділи на лавах, на ослоні, стояли коло печі, попихкуючи цигарками. На столі – горілка, миски з закускою. Оксана ласкаво припрошує всіх до столу:

– Всі, всі сідайте! Зсуньтесь тісніше, всім місця хватить.

Почала частувати. Черга доходить до Віті. Вітя спустив очі вниз:

– Ні, я не п’ю! – І почервонів. Оксана не домагається.

– Цур їй, діти, не пийте! Нехай наша така доля, що як не вип’єш цієї погані, то й веселощів нам немає; ви собі підете в світ, знайдете щось краще. – Подивилась на Василя й Настю, блиснули сльози.

Дід Маркіян:

– Та не журись, Оксано, бач, яких викохала? – кивнув головою на Василя й Настю. Оксана крізь сльози:

– А поки-то їх викохала…

– Ну вже правда: кому-кому, а що вже цій бідній Оксані довелося зазнати… Загомоніли:

– Знає вже добре, як орати, як і сіяти.

– Така вже наша вдовина доля, – зітхнула Марина. Оксана підняла голову й заспівала до чарки:

Усі гори зеленії,

тільки одна гора чорна, —

тільки одна гора чорна,

виорала бідна вдова…

Зразу Василь і Настя спустили очі вниз, посмутились. Віті здалось, що починається якась служба: він чогось устав і знову сів.

… Виорала, зволочила,